Читати книгу - "Ностальгiя"

Тоді довго не доводиться мучитись.

— Ні, ти слухай: кролики доброзичливі, стримані, мають бездоганний смак.

— До капусти і моркви.

— Вони викликають захоплення і довіру, їхні матеріальні справи ідуть успішно. Так шо тобі не доведеться повертати аванс, ти напишеш чудовий сценарій.

— Чудові сценарії нікому не потрібні, — сказав він.

— Далі: ці люди майже ніколи не втрачають самовладання, вони сумлінні, урівноважені, хоча й схильні до меланхолії. Усе правда, ні?

— Якщо викреслити меланхолію, то з такою характеристикою пустять навіть у туристичну подорож за кордон.

— Тепер слухай про змію. Тобі не цікаво?

— Читай, чого там.

— Ці люди складні, вони з народження наділені мудрістю. Фінансові справи у них (також) ідуть прекрасно.

— З таким чоловіком…

— Звичайно. Вони рішучі і цілеспрямовані, глибоко переживають свої невдачі. Зверху спокійні, хоч пристрасні натури, мають привабливу зовнішність, дещо вітряні, і це часто призводить до сімейних ускладнень… Хіба не так? — Софія задоволено дивилась на нього, ніби прочитала безвідмовне виправдання на своєму суді.

— Все правильно, — сказав він.

— От бач, — заховала гороскоп у торбинку і знову лягла, заплющила очі, прислухалась до пестощів сонця.

Під сонцем блищала річка, під сонцем у небі раділа ластівка, а десь далеко, не тут, народжувалася тиха сумна мелодія: то легіт-вітерець дув у суху очеретину.

До них зайшла баба Марфа, занесла горнятко молока і присіла на стільчику, з одвертою цікавістю приглядалася до Софії.

— Кажу Миколі, щоб узяв у мене козеня та й глядів, а він не хоче. Лінується, — лукавенько водила туди-сюди очима. — А ви шоб знали, шо немає на світі чистішої худібки за козу. Їсть тіки травичку та листячко. А як почує яку нечистоту, то обійде десятою дорогою, а пастись не буде, а то. Вони в мене такі. Надгризи скибочку кавуна, то воно вже після тебе не їстиме, носом крутить, їй-бо. Ти, дочко, надовго?

— Взавтра їду, робота ж, — сказала Софія.

— Жалько. Я думала, мо’ ти візьмеш. Бо Микола лінується. Мій Никодим кіз любив… Пропав безвісти. Офицером був. А поздоровлення й досі ідуть. І пенція. Ні в кого в селі немає такої великої пенції, як у мене. Пропав, а помагає.

Не було в її голосі ні жалю, ні смутку, виплакала їх давно, і здавалось, зосталася тільки радість, що вона мала такого чоловіка, мала його і тепер, це тільки бідний Никодим уже нічого не мав, а в Марфи його не міг відібрати ніхто — ні війна, ні літа, ні старість.

— Мені добре, — сказала вона. — Я скоро вмру. А шо робити отим, чиїх тепер повбивали? На сі проводи обробляла гробки, то, бачу, вже дві могилки з червоними зірочками. У Першу світову з нашого села тіки одного вбили. А це двох. Молодесеньких. — Зітхнула, помовчала, киваючи собі головою, потім спитала:

— А Сташко де?

— На рибі.

— Нема як і побалакати з ним за тою рибою. То його нема, то я забуду… Хотіла сказати, шо… — Баба Марфа затнулася, вагалась, чи провадити далі, чи ні. — Ну, ти, Мико’, йому свій, то передай. Десь тут, у цій хаті, може бути захований скарб.

— Який скарб?

— Гроші. Покійна Оляна потрошку призбирувала та відкладала. Хату переписала, а гроші хотіла так передати Сташкові. Тіки не встигла. Тепер я собі думаю, шо десь вони тут заховані. Скажи йому.

— Добре, скажу.

— Я ше на похороні йому натякнула була, а він рукою махнув, мовляв, не до того. Потім, видно, забув. А забувати не можна. Яка б не була там копійка, чого вона має пропадати? Оляна все життя призбирувала, то її труд. Оляни нема, а труда її жалко. Так шо передай, нехай до мене зайде.

— Не забуду, — сказав Микола.

Живі пам’ятають про мертвих. І мертві, виходить, пам’ятають про живих. То Никодим, тепер Оляна.

— Піду я, — поволеньки звелася Марфа на ноги. — Ох, лучче б і не сідала, так важко вставати. Піду, не мішатиму вам. То не береш, Мико’?

— Що?

— Козеня.

— Подумаю.

— Ну, думай, думай, — усміхнулась лукавенько, взяла в кутку паличку, пішла.

— Тепер і Стах піде на творчі хліба, — сказала Софія.

— Чого?

— Ну, скарб же знайде.

Але Стах, нагодившись уже затемна, знов тільки рукою махнув: які там гроші, звідки? Висипав із садка десяток підлящиків і подався рибалити на ніч — не взяв удень, то візьме вночі, а без коропа не вернеться.

В неділю увечері Софія зі Стахом поїхали.

Добре тут раювати, добре базарувати, ніжитись на сонці і дихати лісом, але їх чекають нагальні справи, робота, чекає Київ, до якого так любо вертатися навіть із раю.

Стах був не в гуморі, півтори доби просидів на острові і тільки нагодував комарів, короп не клюнув, хоч стояло на погоді, закон підлості, кривився Стах, це ж треба, насамкінець, уже змотуючись, зачепив гачка за корч під руслом, обірвав усе разом з грузилом, а, пристаючи до берега, до містка, ткнувся у єдиний гвіздок, що стримів зі стовпчика, і проколов «Юрюзань». Ти вибач, Микольцю, завдав тобі клопоту, ну нічого, Сергій завулканізує човен в автопарку, там же вони клеють автобусні камери, а снасть налаштуєш, тобі ж не сьогодні їхати.

Микола його заспокоював, співчував, та десь на споді душі тихенько ворушилася втіха, що короп не взяв, — то було не підленьке задоволення ревнивого рибалки, а певність того, що удачу принесла Настася, що тоді він діткнувсь таїни, яка гріла його й дотепер.

Одного разу він спитав у неї:

— Коли ти підеш купатися до острова?

— А навіщо тобі?

— Хочу спіймати князя.

— Ніколи, — сказала вона.

— Чому?

— Не треба. Не треба їх ловити.

— Я хочу переконатися, чи то справді…

— Що?

— Чи справді він плив за тобою?

— Так. Я чула його. І добре, що він утік.

— Але ж…

— Ні, він поплив, — сказала Настася.

— Ти ще довго тут будеш?

— Не знаю. Хочеш запросити мене у гості? — раптом спитала вона.

— Як ти вгадала?

— Всі чоловіки починають із цього: зайдімо на чашечку кави.

— Мені прикро, що я такий, як усі, — сказав Микола. — Але… зайдімо на чашечку кави.

— Не такий… Тому я приймаю запрошення.

Вони зайшли до