Читати книгу - "Ностальгiя"

нього, Микола увімкнув кип’ятильник, а Настася тим часом оглядала голу кімнату.

Він відчув, як запах пучечок сухої м’яти, який висів у нього на покуті.

— Так цікаво, — сказала вона.

— Що?

— Зовсім не так, як було за тітки Оляни.

— Хата завжди схожа на того, хто в ній живе.

— Мені тут подобається, — мовила Настася і подивилася на стіл, де білів стосик паперу. — Ти письменник?

— Ні. — Він зашарівся. Завжди ніяковів, коли його питали за професію, — не знав, що відповісти. А й справді, хто ж він такий — філолог, журналіст, редактор, перекладач?.. Дивне становище, особливо тепер, коли не ходить на службу.

— А хто? — спитала Настася.

— Рибалка, — всміхнувся він. — І трошечки журналіст.

— Я не люблю їх.

— Рибалок?

— Ні, журналістів. Лізуть, розпитують… Ніби про це можна написати.

Він не спитав: про що? Сказав:

— Зараз про все можна писати.

— Я не те маю на увазі. Є речі, про які взагалі неможливо писати. Бо цього не витримає здорова психіка. Наприклад, про голод тридцять третього… Про матерів, які… У кого підніметься рука про це написати? Так само і там. Якби ти знав, як мені хочеться все забути. Ти мені допоможеш? — раптом спитала вона і з благальним острахом подивилася йому в очі.

Як він міг їй допомогти?

— Ні, ти не думай нічого такого, — сказала вона. — Ти ж не такий… Я знаю. Бо ти нічого не питаєш у мене. Ти розказуватимеш мені, про що пишеш, добре?

— Я ще нічого не пишу.

— Чому ж. — Вона підійшла до столу і взяла чистий аркуш паперу. — Тут ось написано. Білим олівцем.

— Що?

— Про ластівку.

Він здригнувся.

Настася майже всміхнулася.

— Чого ти? Я ж бачила, як ти годину стояв біля повітки і чекав, поки вона прилетить. Хіба ти не ластівку виглядав?

— Її…

— Тепер ти не шкодуєш, що я напросилась до тебе на каву? До речі, вода вже кипить.

— Я зараз.

— Тільки мені не наливай.

— Чому?

— Тому що я кави не п’ю, — сказала Настася. — Просто мені хотілося зробити тобі приємне. Ти такий самотній.

— Звідки…

— І хата твоя самотня. Без господаря двір плаче, без хазяйки хата. А в тебе усе плаче. Хочеш, я вибілю тобі хату?

— Я б не хотів завдавати тобі…

— Мені буде приємно.

— Чудна ти, Настасю.

— Хіба це чудно, коли люди роблять приємне одне одному?

— Ти не боїшся, що скажуть?..

— Тепер мені вже нічого не страшно. Ні, одного боюся…

— Чого?

— Що приїде він.

— Хто?

— Мій чоловік, — сказала Настася.

— Ти заміжня? — Дивно, він жодного разу навіть не подумав, що в неї міг бути чоловік. Хоча дивнішим було б, якби така жінка його не мала.

— Була, — повагавшись, відказала вона.

— Розлучились?

— Ні, він утік.

— Як це — утік?

— Просто. Коли це трапилось, був у відрядженні. І не повернувся. Потім кликав мене до себе. І зараз кличе. Якщо дізнається, що я тут, то приїде. А я не можу…

— Ви багато прожили разом?

— Ні, зовсім мало. В тому-то й річ. Більше мене про це не питай, — попросила Настася.

— Вибач.

Він розситив у чашечці каву, надпив і запалив сигарету. Мовчав.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про тебе.

Якби Настася могла зазирнути у його думки, то побачила б: стоїть на острові біла хатина, жінка у білій сорочці білить її, поруч пасеться біленьке козеня, білогруда ластівка ліпить гніздо у піддашші і щебече біло, і острів од того став білим-білим.

— Ти хочеш на острів? — спитала вона.

4

Зранку він блукав у старому сосновому бору, який пах підігрітою живицею і суницями, а в очах стояв ліс його дитинства, густий мішаний ліс, де жодне дерево не було схожим на інше, де і в найбільшу спеку стояв вогкий грибний дух і з-під ніг виступала земляна юшечка. Мабуть, наша уява — це і є та душа, яка вільна полетіти куди завгодно, і тепер вона витала там, над його Поліссям, і хвилювала дужче за бачене зараз, хоча й сосновий бір цього ранку подарував йому пучечок суниць і відерце студениці із джерела, що народжувалося у прохолодному виярку й струмочком текло до річки, щоб там щезнути.

Кілька ягід він укинув у відро з водою, аби набиралася суничних пахощів, потім став на коліна і нагнувся до джерела-кринички напитись, побачив своє обличчя і, торкаючись губами своїх холодних губ, згадав геніальний і ніким не розгаданий кадр із «Тіней забутих предків». Усі кінооператори світу сушили голови над таємницею незбагненного кадру, в якому Іллєнко показав водночас Іванове обличчя і його відображення, дивувалися, що то за суперкамера в українського оператора, і не знали, що тоді ще молодий Юрко Іллєнко творив чудеса найпростішою радянською ручною камерою; зодягаючи краги, біг із нею полониною за Іваном, так біг, що могло розірватися серце. Потім так вийшло, що фільм у нас не зазнав доброї слави, люди мліли від Бельмондо, Делона, Челентано, а тим часом «Червоні коні» (під такою назвою фільм обійшов світ) летіли в безсмертя, Депардьє захоплювався чутливістю слов’янської душі, Франсуаза Саган після перегляду фільму прочитала Коцюбинського і сказала, що якби такого генія мала Франція, то йому стояв би пам’ятник у Парижі, а Бельмондо, знімаючись у Італії і дізнавшись, що недалеко працює знімальна радянська група і в ній Іван Миколайчук, закричав: «Покажіть! Покажіть мені цю людину!» Їх познайомили і спитали: «Якого просите перекладача?» — мовляв, чи російсько-французького, чи італо-українського, але нетерплячий Бельмондо кинув: «До біса! Якщо два такі великі актори не порозуміються без перекладача, то гріш їм ціна!»

І вони цілу ніч просиділи в барі, дивлячись один одному в очі, дивлячись один одному в душу, без слів, без компліментів і дискусій, без похвал і осуджень. Жоден журналіст не передасть тої розмови (сенсаційного спілкування двох зірок!), не перекаже її і Іван Миколайчук зі своєю вродженою селянською скромністю, і тільки Бельмондо обмовиться скупо для преси: «Ця душа може витримати велике горе, тому що радість вона віддає іншим».

Немає пророка на своїй землі. Ми сьорбаєм каву і говоримо про Фелліні, Габена, Бергмана, а тим