Читати книгу - "На запах м’яса"

на розширення впливу? Листівки друкувати? «Іскру» випускати? Не смішіть!

— Андрій правий, — почула Майка голос Вирви.

— Дякую, Русечко! Поясни їм! — сказав «англієць».

Він… Андрій? Майка чує, як він дихає. Його стегно прилипло до її стегна, їхні лікті торкаються одне одного, та він уперто не звертає на дівчину жодної уваги. Майка психує: і до дідька! Вона сама… Заговорить до нього. Просто подякує, що не «завалив». Заради того й припхалася, якщо чесно. Та зухвала мовчанка «англійця» дратує й затикає рот. Чому він робить вигляд, що не впізнав її? Козел! Так і Майка не впізнала!

Підводиться рвучко. Суне до господині в чорному:

— Дякую. Чай кльовий. Чашку на кухню віднести?

— Кинь там де-небудь, — відповідає жінка.

Майка виходить із прокуреної кімнати в такий же прокурений коридор, зупиняється біля кухні: бігти звідси чи залишитися?..

За спиною — кроки. Він? Озирається. Повз неї до виходу йде «англієць». Ані тобі «а, це ви!», ані «на все добре»… Ляскають двері, кроки сходами вниз.

Майку накриває прикра німа істерика: і п’яна близькість із Коробовим, і дурнувата із Чертогом менш образливі, ніж презирлива байдужість цього… Покидьок! І все це зібрання… Якого вони тут горлянки деруть?..

Смикається — кидає чашку на підлогу в коридорі, переступає через неї, до дверей: профукала єдиний вільний вечір!

Вересень ворожив тим, що під рукою: зірок накидав, вітерець приспав, павутиння між деревами розвісив. Холод ще не набрався сили, але й тепло вже не те — тануло-помирало без надій. У темряві біля під’їзду Майка зачепилася джинсами за гострий металевий гак — вирвав шмат тканини. Ну не западло?! Вивернула з двору на Ярославів Вал, напружилася від страху: а люди де?.. Порожньо-тихо, тільки автівок на узбіччях, як мух на гнилій рибі. Нічого, і не страшно. Тільки б до Львівської площі дійти. Там люди… Вогні… Обійшла доглянутий «мерс», що він перегородив тротуар, наштовхнулася на капот «міні-купера» з ввімкненими підфарниками. Мимоволі глянула крізь скло в салон і заклякла — за кермом сидів «англієць». Зсунув брови, ніби тільки-но почув погану англійську, жестом указав Майці на сидіння поруч із собою — прошу.

Ах так?! Мовчки сіла. Хай першим… заговорить…

— Народилася на морі… — Він подався до Майки, зазирнув дівчині у вічі. — Чому не пахнеш морем?..

Знітилася вкрай, розсердилася, роздратувалася.

— Де народився ти?

— У Казахстані. Поряд із Байконуром.

— Правда? — Відчула, як кров пульсує навіть у повіках. — І пахнеш Байконуром… Ніби від народження не мився.

Усміхнувся іронічно. Завів двигун — «міні-купер» вивернув на Велику Житомирську, помчав у бік майдану. Майка вчепилася в ручку дверцят, затялася: і слова не скажу, хай знову першим заговорить… Спитає ж: куди тобі? Чи щось таке. Та автівка оминула Хрещатик, Бесарабку, вивернула Кловським узвозом нагору, до Печерського ринку, закружляла дворами, врешті зупинилася біля звичайної п’ятиповерхівки на горі — стояла на краю урвища, внизу Мечникова, як потічок.

— Куди ми приїхали? — не втрималася Майка.

— Додому, — сказав «англієць».

А далі… Що далі? Цікавість і збудження б’ються за першість, виштовхують Майку з приємного салону «міні-купера».

«Англієць» бере її за руку, веде до п’ятиповерхівки. Розчахує двері квартири на першому поверсі, і Майка бачить… себе у величезному дзеркалі навпроти дверей настільки глибоко всередині, що, здається, до нього ніколи не наблизитися: перелякана якась, джинси рвані, поряд він… Треба врешті сказати йому… Дякую… Що не «завалив»… Шукала… Щоби сказати…

Вдихнула, розтулила вуста, обернулася до нього, та замість слів раптом сіпнулася до дверей, учепилася у дверну ручку, смикнула її — двері прочинилися… Знову обернулася до хлопця, наштовхнулася на збуджений погляд, опустила очі додолу — побачила його голі ступні. Скинув черевики, а шкарпетки де? Не носить?.. Ноги такі… білі… Упасти, притулитися до них вустами.

Не бачила, як «англієць» торкнувся її шиї, як обережним рухом розстібнув ґудзики на кофтині, усе дивилася на його ступні, тремтіла, голова обертом. І тільки коли хлопцева рука лягла на гарячий Майчин живіт, видихнула шумно, затулила лице долоньками.

— Я… не вмію, — прошепотіла відчайдушно, відчула себе найогиднішою з усіх Еліз на світі.

— Тс-с-с… — почула біля вуха. — Я поряд…

Так у Майчиному житті з’явився Андрій. Клац — останній пазл, що його тільки і не вистачало для поєднання окремих деталей на яскравому пласкому полотні Майчиного життя, ліг у порожнечу: картина враз задихала, ожила, набула об’єму й суті, закрутилася навколо того головного — любові.

Добре, що назавтра була неділя, бо не встала б… Однаково б не відірвалася від Андрія аж доти, доки б сам не відпустив. А він тримав…

— Я поряд… — Бурхлива пристрасть повалила на підлогу в передпокої, з’їла розгублені думки, та Майка раптом усвідомила неземну радість бути з бажаним чоловіком за власним жаданням, що вона трапилася в її житті вперше.

— Я перший? — Андрій побачив на підлозі кров. Здивувався.

Приголомшена Майка усміхалася зачудовано, ялозила очима по стелі — бачила зірки: може, то така правда? Що коли ти по п’яні з Коробовим чи з переляку з Чертогом, то не рахується. Нічого нема. Не було. А кров нині… Коли ти вперше задихнулася від любові… То ж любов? У тому правда?..

Тепла вода не тверезить — збудження зашкалює. Андрій замотує Майку в чорний чоловічий махровий халат, веде на кухню. Вино… Терпке червоне…

— Хочеш їсти?

— Хочу… тебе!

Ложка падає на кахляну підлогу, дзвенить дзвоном — у вухах пробки. На вузькому кухонному диванчику хлібні крихти впиваються в голу Майчину спину: чи то лоскочуть, чи то шкрябають, чи то просять схаменутися. Ні… Не сьогодні.

Кухня залишається в минулому, опівночі Майчина дійсність — простора вітальня з величезним дзеркалом навпроти вхідних дверей. Так он у чому фокус… Двокімнатна хрущовка перепланована з родзинкою — стіна між передпокоєм і вітальнею знесена, тож, варто ввійти, бачиш дальню стіну вітальні з тим правдивим дзеркалом, що воно дивиться на тебе просто з порога. Вікно не запнуте — хто знадвору зазирне, побачить і дзеркало, і плазму на всю стіну, і купу книжок, складених на підлозі, і кальян у куті, і тренажер при стіні, і низьку широку канапу, і шкіряне крісло-гойдалку. І тут хочеш, дівко?

До ранку, як ті пси територію, позначили пристрастю кожне приміщення двокімнатної хрущовки, знесилилися в спальні на широкому ліжку.

— Спи… — шепоче Андрій.

— Зараз…

Майка ще горить. Вивільняється з хлопцевих обіймів, сідає на ліжку,