Читати книгу - "Повiя"

ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, - опам'яталася Прiська.

- Iдiть, - каже Одарка, - побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

- Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка - до своєї.

- Як же ви тут живете? - допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

- Як живемо? Знiрчо як живемо, - бубонiла Прiська. - Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого - скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

- Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, - дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила - дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

- Ви плачете? Мамо! - скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

- Ох, тiльки гляну на тебе - так i заллють сльози!..

- То ви не вiрите? - спитала Христя. - Так от же - хай мене хрест поб'є! - коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

- Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, - утираючи сльози, замовила мати. - Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там - i гаразд, дочко; а погано - уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги - їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.

- Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то - затовкла салом, та й годi, - гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.

Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, - гiркий наш обiде!" - згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала - нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

- Недобрий, дочко? - спитала мати. - Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, - картопля зимою померзла, а на весну - так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, - потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни - шо-шо, а люблять ласо поїсти.

- Та страва добра, - одказала Христя.

- Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до кашi - i каша пройшла димом. "Постарiла мати, - подумала вона. - Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

- Ви саме обiдаєте. Пiду, - думаю, - хоч подивлюся на Христю, як там вона.

- Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! - жартуючи, одказуб Христя.

- Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

- Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.

- Правда, дочко, правда: всього часом буває.

- Часом - з квасом, а порою - з водою? - каже Одарка.

- Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! - одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.

- Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.

- Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

- Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.

- Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

- Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.

- То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"

- Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? - спитала, помовчавши, Одарка.

- Отак, як бач! - гiрко одказала Прiська. - Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!

- Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I