Читати книгу - "Безмірна залежність"

якого дива я у тебе в чорному списку?»

Ілля ще не відповів, але я вже була в манікюрному салоні і зайняла своє місце. Мені довелося вимкнути звук, і на одну годину я повинна була відволіктися від усього. На цю годину до мене повернувся такий-сякий спокій, адже Ілля все ж повернувся. Я гадала, що це кінець, а тепер розуміла, що це було неможливо. Так, я мала рацію — Ілля не вчинив би так зі мною. Може, це випадково сталося? Скоро я про все дізнаюся, він пояснить.

Дивно, спочатку я ображалася на Іллю за те, що на мої зізнання в любові він відповів коротким повідомленням, а тепер ладна була пробачити йому навіть те, що він мене заблокував лише тому, що він, в результаті, не зник.

Як тільки я звільнилася, то одразу схопила до рук телефон.

«Поспішай, мила, на тебе вся надія», — написав Ілля з приводу свого порятунку. І жодного рядка пояснень.

Я зателефонувала йому, але він не відповів.

«Ти так нічого не написав щодо чорного списку. Зателефонуй мені негайно. Ти весь час кажеш про кохання, але поводишся дивно. Поясни, що сталося. Не знущайся наді мною».

«Додивлюся фільм і тоді зателефоную», — відповів Ілля, а я в цей момент готова була розбити телефон. Яка неповага до мене, відверте знущання, насмішка, які я продовжувала терпіти, тому що… Не знаю, чому.

«Тобто? Тобі фільм подивитися важливіше, аніж мене заспокоїти?»

«Я не розумію, в чому проблема, малятко», — спокійно відповів Ілля.

«Нема проблеми. Сиди і дивися свій фільм. Дякую за біль, який ти мені завдав», — написала я тремтячими руками. Усередині все переверталося від хвилювання. Я вже приїхала додому, потрібно було готуватися до майбутнього робочого дня, а я просто сиділа на підлозі і дивилася в одну точку.

Ілля зателефонував.

— О, невже фільм закінчився? — запитала я, відповідаючи на дзвінок.

— Ні, через тебе довелося поставити на паузу.

— Чому ти мене заблокував?

Ілля розсміявся.

— Я не знаю, про що ти кажеш, кохана.

— Не сміши мене, все ти знаєш. Навіщо ти це зробив?

— Я не додавав тебе в чорний список, — я почула, як він щось натискає в телефоні, а потім він додав, — сама перевір.

Я запустила соцмережу, зайшла на його сторінку, і тепер вона була доступна. Зрозуміло було, що він розблокував мене тільки зараз, під час розмови.

— Невже ти не розумієш, що такими діями завдаєш мені болю?

— Поліно, ти знаєш мене багато років, я завжди був таким, я люблю жартувати.

— Твої жарти несмішні. Я розкрила тобі душу в останньому листі, довірилася, а ти так зі мною.

— Я тобі відповів. Це ти потім мовчала.

— А що я могла написати, коли і так вже все сказала? Твоя відповідь складалася з одного речення. Ти нічого не сказав з приводу нашої зустрічі.

— Не потрібно стояти наді мною з секундоміром і вимагати відповіді. Такі рішення швидко не приймаються. Я ще думаю над цим.

Я не знайшла, що на це відповісти. Ілля мав рацію. Дійсно, чого я хотіла? Тільки несповна розуму людина все кидає і мчить на край землі. Серйозна людина завжди повинна думати про наслідки.

— Я знаю, що ти мене не кохаєш, — прошепотіла я, — принаймні, не так сильно, як я тебе.

— Не кажи так, люба. Щось ти себе конкретно накрутила.

— За весь липень ти мені зателефонував три рази.

— Я ж не винен, що ти на морі була.

— Але я ж завжди була на зв'язку.

— Я телефонував тобі кожного дня в червні. Поліно, розслабся, не накручуй себе. Краще розкажи, як ти відпочила.

— О, це було чудово, — і я розповіла Іллі про свій відпочинок. Ми так давно не спілкувалися, я дуже скучила за ним: Ілля був прекрасним співрозмовником, завжди міг підтримати розмову, стільки всього знав. Він дуже здивувався, що його земляк теж відпочивав в Одесі. — Просто він любить Україну, — пояснила я, — і він передавав тобі вітання.

— А як щодо інших чоловіків, які до тебе загравали?

— Були і такі, — відповіла я, згадуючи Гришу, — ось тільки ніхто мені не цікавий. Ти ж знаєш мене, я довго зближуюсь з людьми, і у мене завищені вимоги. А ти торкнувся мого серця, і це прекрасно.

— Це відповідь справжньої жінки, — промуркотів Ілля в слухавку, — і на цій прекрасній ноті я змушений тебе покинути.

– Ілля, ні! Як же, — закричала я, але він різко обірвав розмову. — Як же так? Чому? — я схопилася за голову. Мені завжди було його мало. Чому не можна було попрощатися зі мною? І все ж це краще, аніж нічого.

Підзарядившись трохи енергією, я пішла готувати вечерю. Потім зателефонувала мамі і сказала, що Ілля повернувся.

– І як він все пояснив? — суворим тоном запитала вона.

— Сказав, що це був жарт.

— Жарт? Поліно, ти повинна припинити з ним спілкування. Ти себе так занапастиш. Ти постійно у стресі, я боюся за твоє психічне здоров'я.

Я мовчала. Справа в тому, що я і сама вже за себе боялася, але ніяк не могла обірвати цей зв'язок. Ілля був потрібен мені як повітря.

— Я приїду до тебе на наступних вихідних, — продовжувала мати, — візьму різні трави. Зробимо тобі заспокійливі ванни, будемо пити трав'яний чай.

— Так, мамо, дякую, мені дійсно це потрібно, — і ми попрощалися.

Трохи пізніше Ілля знову мені зателефонував.

— Чому ти кинув слухавку? — запитала я.

— У мене виникли невідкладні справи.

— Зрозуміло. До речі, мою книгу скачують. Я дуже цьому рада (рік тому я опублікувала у видавництві електронну книгу і дуже пишалася цим; це був повноцінний