Читати книгу - "Вільний світ"

– Бо я, мамо, не повернуся!

«А я так думаю, синку, що ти живий. Я собі так думаю, що ти десь у полон потрапив. І мати так думає, лише не говорить, усе сподівається, що в госпіталі якомусь тебе розшукають… Уперлася й усе! (Ти ж її знаєш.) Каже, може, у нього памороки забило, а прочуняється і згадає, хто він.

А я так думаю, що ти до німців попав. То нічого. Виживеш. Я ж вижив? Вижив! Вернувся додому. І ти вернешся. Видно, доля вже в нас, у Терещенків, така – усе десь на чужині хліб не наш їсти.

А мене як узяли, то били сильно. Я ж руки догори підняв! Чого лупите? Але ж хіба спитаєш, та й чи сказав би хто? Добре, що не розстріляли, бо багатьох розстрілювали. Пов’язку білу на очі… Командирський окрик… Постріл… Думав, і мене, але минулося.

Бувало, женуть на роботу (а їсти ж хочеться страшенно), і побачиш недопалок під бордюром, що його кинув щойно пан хороший, то так уже й вибираєш момент, щоб крутнутися й підібрати (можна підібрати, а можна й прикладом по спині заробити). Але якщо вже вигорнув його з придорожньої куряви й ховаєш у рукав, ото вже щастя! Смокчеш цілий день, і голод, як задобрений звір, вщухає.

Або так – сядеш під бараком у неділю. А сестричка з Червоного Хреста ходить і прянички роздає. А я свій не з’їв, а заховав. І не один, а кілька, і поміняв тоді їх в одного на губну гармоніку. Та ти ж бачив її. Я ж її додому привіз.

Учора до сусідки чоловік повернувся. Ноги вище коліна немає. Сіли з ним на кухні випити-погомоніти по-сусідському. А він мовчить. Тільки п’є й закусює. А тоді тільки трясь кулаком по столу! І очі такі порожні-порожні… Війна… Що то вона з людьми робить?

– А я так думаю, синку, що ти живий.

«Ґел-ґел-ґел», – ґелґочуть щось! Ну чисто тобі гуси. Дивлюся на цих дивних мадярів крізь прочинені двері короварні. Сюди вони не потикаються – вернуть свої панські писки. Не для них то забава – коло корів ходити. Курт походжає власним обійстям або стоїть собі непорушно, дивиться на ці криті вози, якими два дні тому прибули сюди ці люди.

Тікають… Наші десь там уже близько. З усього видно, що наступають, а ці мадяри порізали всю свою худобу, наробили ковбас (таких перчених, що й не можна проковтнути), посідали на вози й поїхали на захід.

– Вони бояться совєтської власті, – це Курт пояснює Марії (він перемовлявся з їхнім старшим ламаною німецькою, а більше – на мигах). – Кажуть, що мали там маєтки, але все покидали… Життя ж дорожче.

Життя дорожче? Атож! Але невже совєти такі страшні? Страшні? Страшні… Чи ж мені, сироті з милості наших «добрих» сільських активістів цього не знати? Але ж мадяри? Чим вони завинили? То вже, певно, якісь страшенні багачі були, що так полякалися.

Мадяри порозселялися по всіх вільних кімнатах у великому будинку Кугле. Лізуть до погреба, беруть, що хочуть. Хе-хе! Це вам не наймит з України! Це вже вам рівня – ваші брати! Чи ж ваші брати? Потім ідуть на кухню, і вже їхні різкі голоси з незвичними інтонаціями розносяться звідти. Беруть сковорідки, щось смажать, лій шкварчить і бризкає на всі боки. Підлога й стіни в масних патьоках.

– Oh, mein Gott! Wann soll es denn enden?[7]

Марія скрушно зітхає. Вона не переносить гармидеру, а ще більше – бруду. Чи ж мені цього не знати? «Порядок понад усе!» – це те, що я засвоїв раз і назавжди; зрештою, це не таке вже й погане правило. «Єфреме! Ти маєш щоразу перед обідом мити руки з милом!» – теж хороше правило, от тільки вдома його буде важко дотримуватися, бо ж у нас не так, як тут, де в магазині очі аж розбігаються – не знаєш, який сорт мила купити. Кеті з Центою теж зиркають з-під лоба. Але що вони можуть вдіяти?

Спідниці в мадярських жінок такі довгі – до підлоги, яскраві, аж очі вбирають, а з-під них – червоні чобіточки на крихітних підборах, згори – хутряні камізельки (перші дні листопада, навіть тут, у теплій Баварії, уже відчувається подих холоду). І самі гарні, відразу видно – шляхтянки, що ніколи не бабралися своїми білими ручками в гною.

Прорізають небо перелітними журавликами (бо ж теж усе на південь та на схід) сотні літаків. Вони летять досить низько. Можна розрізнити смуги й зірки на їхніх сталевих крилах (американці), від гулу їхніх моторів аж дух забиває, сповнює все довкруж одноманітним дзижчанням або радше монотонним гуркотом – так, ніби стоїш десь під водоспадом у якійсь заглибині, що вбезпечує від води, проте від шумовиння – аж ніяк.

– Oh, mein Gott!

Марія витирає фартушком сльози, показує Курту на небо: «Поглянь! Усеньке небо затулили. Скільки ж їх? І це ж усі несуть бомби. Куди? Туди ж – синові на голову! Боже! Кінець Німеччині! Кінець нам усім!»

Вони вже не тікають у погріб, як тоді, коли літаки