Читати книгу - "Вільний світ"

з’являлися тут рідко. Зрозуміли, що не для них призначено ці американські «шоколади».

– Wie viele?[8]

Летять і летять американські журавлики над нами, несуть під своїми крилами смертоносний вантаж, аби скинути його на чиюсь голову. А мадяри рухаються їм навперейми – туди, звідки вилітають ці невблаганні птахи, туди, де далеко в горах (а може, й у долинах) залишили вони свої гнізда-мегаполіси, туди, де ще є воля (чи ж вона там є?) і нема війни.

– То війні кінець?

– Нам усім кінець!

– І Німеччині?

– А побачите!

– Куди ж ви тепер?

– А будемо їхати все вперед і вперед… На захід…

– І що?

– Може, аж в Америку поїдемо…

– А як же це ви так покидали все й зірвалися?

– А що було робити? Чи й ви б не тікали від червоних?

– Та ми собі прості бауери… Чого тікати?

– Ви так лише кажете! Та й від вас вони ще далеко.

– Та все ясно! Але ж і в страху очі великі…

– Може, і великі, але назад уже не вернемо… Нема там уже нічого нашого.

Я відчиняю ворота, стою й дивлюся, як валка мадярських возів тягнеться до шосе. Їх багато – майже кожна садиба в Айгаху прийняла до себе з декілька таких кибиток, запряжених великими робочими кіньми. Зараз вони одна за одною звертають на сільську дорогу, геть запрудивши її собою. Галас неорганізованого юрмища, крики (можливо, лайка) їхньою гортанною, уперше мною чутою мовою – усе це так різко дисонує з тим розміреним і неквапним життям, яким жив до цього Айгах. Але гармонію вже порушено, і вже ніколи не буде так, як було. Було? Було-таки! Навіть минулого тижня, коли про майбутню мадярську «навалу» ніхто ще ні сном, ні духом.

Ось їдемо ми зі старим Кугле на драбиняку (по-тутешньому – «ваган»), до якого Курт упряг бика, орати останні десятини на полі. Дорога порожня, нема нікого ні спереду, ні позаду. Уже майже доїхали, аж назустріч поліцай на велосипеді.

– Ага! А де бляшаний номер на бикові?

Курт чухає потилицю. Він знає, що номер має бути, і цей номер у нього, звісно, є. Але вдома… І як цьому вперше баченому дядькові на посаді поясниш, що їхні місцеві поліцейські того не вимагають, хоч за законом… (так, може й таке бути, що забудеш того номера вчепити – із ким не буває? – то вони не спиняють через це, мовчки відвертаються, без зауважень, ніби не помічають).

– Ага! Штраф! Ось. На.

А зараз? Бачив би той поліцай усіх тих «безбляшаних» мадярів… Остовпів би! Не вистачило б йому і папірців штрафи виписувати. Та що там штрафи – догани – відозви. Про який порядок може йтися в цьому народженому війною хаосі? Чи до порядку, якщо «Німеччині кінець»?

Згадав раптом ще одну свою пригоду. Якось улітку вичищав з-під корів і вилами тільки «шурх» по соломі під їхніми ногами. Думав, солому підважую з кізяками, а сам попав бикові в ногу… Кеті те бачила, бо саме була там, і Курт теж бачив, бо пораємося ми майже завжди разом.

– То що тепер? Здасте в концтабір?

Курт сердито сопе, спльовує собі під ноги. Намагається підступити ближче до бика, щоб оглянути ногу, але той реве скажено (добре, що я стійло замкнув) – годі й підійти.

– Не мели дурниць! Заживе, як на собаці.

Як на собаці? Це на тому нещасному їхньому Тобі, який втрапив мені під косарку? А потім Кеті з Центою, ревучи над своїм улюбленцем, понесли його десь (бо я ж привіз пса додому, не кидати ж здихати в полі, жива ж душа), виходжували й таки виходили. Бігає, лише ледь накульгуює на задню, підрізану косаркою лапу (хвоста, звісно, не врятували – так і крутив той Тобі куцим обрубком). Отже, я скалічив не лише песика, який скрізь за мною ув’язувався, а й бика… А якщо інфекція піде? Здохне. Що тоді? Чи не передумає тоді Курт? Не пошкодує про своє «не мели дурниць»?

– Не мели дурниць!

А як мені знати, чи ви справді такі вже сильно добрі, чи лише прикидаєтеся? Я вас шаную – ви мене, але чи щиро? Я – щиро, бо інакше не вмію. А ви? Хто вас розбере, німців? От у Олі хазяї геть інакші: сварка щодня (не те зробила, не туди ступила, не так глянула), майже без вихідних, і нема такого, щоб, як ото мене Кугле, за стіл до себе… Ні! Дунау не такі. Як це – наймичка буде з ними разом їсти? Хай спершу подасть-прибере, а тоді вже наїсться десь собі в закамарку. Як добрим словом не можуть віддячити, хоч би дали щось з одягу чи взуття (гне на них спину день і ніч) – усі тут дають одежу остарбайтерам (це ніби така негласна домовленість – а як інакше, наймит же працює на тебе). Але Дунау нічого не дають задурно (чи такі вже скупі, чи просто упереджені до таких, як ми, рабів, хто їх розбере). Дунау кажуть до Олі: «Ти марки отримала в касі? Біжи й купи, що тобі там треба! Ми тебе й так годуємо».

– Війні кінець!

Поїду додому! Нагостювався. Набачився тут усього. І