Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

днів поспіль, ця заборона ставала особливо дошкульною, бо перебування в каютах зі зачиненими ілюмінаторами під час липневої спеки було нестерпним. Віллі, як, зрештою, й інші пасажири яхти, іноді потай порушував цю заборону. Та одного разу він забув зачинити ілюмінатор, коли переодягнувся до вечері, а опісля залишився ще на якийсь час побавитися з братами в кают-компанії нагорі. Незабаром до кают-компанії зайшов граф Чорінський і оголосив, що корабель у небезпеці. Раптово почався шторм, і каюти опинилися під водою, хвилі били в ілюмінатори, тож усім наказали спуститися донизу і розійтися по своїх каютах. Віллі побілів і миттю кинувся вниз. У його каюті вже працювали кілька служниць, вичерпуючи воду з підлоги, а всі речі, безнадійно намоклі, було поскладано в коридорі. Батько, котрий запланував лягти рано, стояв у коридорі в піжамі й докірливо дивився на сина. Кілька наступних днів Віллі ночував на кушетці в кімнаті брата Лео, та відтоді навіть у найбільшу спеку не наважувався залишати ілюмінатор у каюті відчиненим.

У свою першу подорож «Ватурус» вирушив о четвертій ранку, взявши курс на Петроград. Цілу мандрівку Балтійське море штормило, і, коли напівживі пасажири яхти прибули нарешті до Кронштадта, їх зустріли поліцейські, котрі протягом кількох годин перевіряли документи, оглядали судно і довго допитували кожного пасажира, а тоді перечитали всю приватну кореспонденцію на облавку. Під час перевірки з’ясувалося, що не всі гувернантки дітей архікнязя мають при собі паспорти, і ще кілька годин було не зрозуміло, чи впустять їх на територію Росії. Урешті-решт, для архікнязя зробили виняток, і яхта ввійшла в Неву, щоби кинути якір неподалік від царського палацу.

Після тієї виснажливої процедури всі пасажири «Ватуруса» вклалися на пообідню сієсту, до того ж серпнева спека в Петрограді надзвичайно дошкульна. Лише під вечір вийшли на першу прогулянку містом. Вільгельм пригадував як своє найяскравіше враження від тієї мандрівки поїздки на бричках, які мчали з незвичною швидкістю, запряжені трьома чи й чотирма кіньми, і неймовірно спритно маневрували поміж іншими упряжками. Широкий проспект дозволяв вільно розминатися чотирьом чи навіть п’ятьом повозам, але такої швидкості тут явно не було передбачено. Часто Вільгельмові здавалося, що ось зараз кучер таки не впорається, коні злякаються — й екіпажі зіштовхнуться, — та все миналось, і вони їхали далі. А для перехожих на Невському все це виглядало досить звично, й ніхто не звертав на них уваги. Спершу Віллі побоювався кучерів через їхні широчезні та чорні мов ніч тулупи до п’ят, переперезані шнурками, через чорні засмальцьовані перуки і насунуті зверху на них капелюхи. Та згодом він звик, бо так виглядали абсолютно всі кучери й нікого це не дивувало та не лякало. Няня розповідала йому, що взимку ці кучери носять хутряні шапки та хутряні тулупи, тож іще більше, ніж улітку, скидаються на ведмедів.

Ще одним яскравим Вільгельмовим враженням від Росії була неймовірна кількість ікон, які він бачив на кожному кроці. Це переважало навіть побожність ревних католиків-поляків. Іноді Віллі здавалося, що люди, котрих він бачив мигцем із кінного екіпажу, зупинялися на вулицях не для того, щоб обмінятися кількома словами, а лише для того, щоби тричі себе перехрестити, побожно звести очі до неба й піти собі далі. Це виглядало особливо контрастно на тлі добірної лайки, що долинала до нього з розмов на тих самих вулицях і була часто такою брутальною, що гувернантка затуляла йому вуха, хоча й сама розуміла російською далеко не все.

Зовсім інакше виглядало тут і життя аристократів, із котрими спілкувалася родина архікнязя. Призвичаєний до життя за чітким розпорядком, Карл-Штефан почувався дивно серед цих людей, котрі ходили одні до одних у гості о будь-якій порі дня, часто навіть без попередження, затримувалися значно довше, ніж на чверть години, як те було прийнято під час візитів увічливості в Європі, й поводилися дуже вільно, без жодних формальностей. Навіть якщо гість не заставав удома господаря, його радо приймали інші домашні, й це нікому не заважало. Останнє, зрештою, імпонувало Карлові-Штефану, й він багато спілкувався з російськими аристократами. Єдиним, до чого він так і не зміг пристосуватися, була велика кількість горілки, яку вживали всі місцеві. Складно було звикнути і до пересолодженого смаку майже позбавленої кольору гарячої рідини, яку тут називали чаєм і подавали всюди. Ще дивнішим було пити цей так званий чай зі склянок, як практикували навіть деякі аристократичні родини. Лише раз чи два Штефанові подали чай у китайській порцеляні, й тоді то був справді смачний напій, міцний і заварений із вишуканих сортів, до яких звик і він сам. Але у більшості випадків скидалося на те, що чай був лише претекстом, аби випити до нього склянку коньяку і закусити її лимоном. Важко було витримувати і по кілька візитів на день, адже ніколи не можна було передбачити, що саме подаватимуть «до чаю» в наступному домі. Траплялося, що вже о десятій ранку господар змушував гостя випити чарку горілки і закусити її оселедцем і ложкою ікри. Через годину в іншому домі подавали коньяк і солодощі, а ще через годину — знов оселедець і горілку. Сам вигляд того другого за добу оселедця ще до обіду й у розпал липневої спеки змушував Штефанів шлунок болісно стискатись. А відмову від частування вважали тут найбільшою образою, бо наприкінці візиту слід було підійти до господині, поцілувати їй руку і подякувати за вишукану гостину.

Одного дня надійшла звістка, що «Ватурус» приїде відвідати цар із родиною.

Уже зі самого ранку всі перебували у стані приємного збудження і метушилися по яхті. Врешті, момент настав. На Неві й на набережній з’явилася безліч поліцейських. Рух Невським було перекрито. На «Ватурусі» підняли прапори, залога в парадній формі вишикувалася на верхній палубі, архікнязь і князь Чорінський одягнули адміральські мундири, а жінки — парадні сукні. Першою на борт ступила імператриця, за нею — імператор із матір’ю Марією Федорівною, далі йшли придворні дами. Вільгельмові кинулося в очі, наскільки високою, тонкою та граційною виглядає імператриця порівняно зі своїм низеньким і худорлявим чоловіком, котрий залишав враження заляканого. Це враження тільки посилилося під час