Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

офіціанта і звелів йому принести лезо. Офіціант невдовзі повернувся зі старим відкритим лезом у руці. Я подякував і поклав його до кишені.

З бару я вийшов, ледь волочачи ноги. Квапився й, перетинаючи вулицю, думав тільки про те, як би не впасти.

Я був у розпачі.

АМІР ВАГДІ

Події, які не лишили в пансіонаті нікого байдужим, зачепили й мене. А я так розраховував сховатися в цій тихій оселі, щоб відновити душевний лад, необхідний на схилі років, утішитися після гірких розчарувань, що останнім часом терзали душу. Мені й на гадку не спадало, що навіть тут життя може перетворитися на поле смертельних двобоїв і завершитися кров’ю.

Я хотів побачити Зухру, однак варто було вийти й угледіти обличчя схвильованої Маріанни й похмурого Талаби Марзука, що сиділи у вітальні, як охота в мене пропадала, бо мої співчуття могли лише поглибити дівочу печаль.

Від них я почув, що Хусні Алам добру годину бідкався від почутої страшної новини, а потім кудись подався. Мансур Бахі, навпаки, встав з постелі дуже пізно, що було незвичним для нього.

— Ось він, останній день року, — зітхнула господиня. — Поганий кінець. Що ж нам готує рік новий?

— Багато всілякого, — відгукнувся роздратовано Талаба Марзук.

— Але оскільки ми з вами не причетні… — пробуркотів я.

— Твоя старість — твоє алібі, — перебив мене Талаба-бек, — тобі ніщо не загрожує.

В кімнаті Мансура Бахі рипнули двері: він подався до ванної. Вийшов звідти аж за півгодини.

Невдовзі він з’явився у вітальні в пальті. Був дуже блідий і похмурий. Маріанна запропонувала йому поснідати, однак він мовчки похитав головою. Нас неабияк збентежив його вигляд. Маріанна запросила його сісти й спитала:

— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?

— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.

— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.

Він не виявив зацікавленості.

— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.

Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.

Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:

— Справді, знайшли вбитим…

— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.

— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.

— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.

— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.

— Напевне, з’явиться поліція…

— Не з’явиться…

— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.

— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.

Вже в дверях озирнувся й докинув:

— Я йду в поліцію…

Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:

— Він збожеволів!

Я заперечив:

— Він хворий.

— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.

— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.

Я повторив своє припущення:

— Він захворів. Це ясно.

— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.

— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.

— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.

— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.

Я заперечив:

— Але ж бився з ним не лише він один!

Талаба Марзук кивнув на двері Зухриної кімнати:

— Ось причина всього.

Я стояв на своєму.

— Але ж він не виявляв до неї ніяких почуттів!

— Це ще не означає, що він не був закоханим у неї чи не хотів помститися своєму суперникові!

— Шановний, але ж Сархан покинув її й пішов…

— Забравши серце і честь!

— Краще помовч, не базікай дурниць, ти ж нічого до ладу не знаєш!

— Як ви думаєте, Мансур Бахі справді подався до поліції? — спитала Маріанна.

Так ми сперечалися ще довго, аж поки мені ввірвався терпець:

— Годі… досить… Побачимо, що буде далі!

***

Годинник пробив чотири рази. Я вийшов до вітальні.

— Це перший новорічний вечір, який нагадує мені похорон, — промовила Маріанна, відклавши в бік книжку.

— Ви знову за своє, знову повернулися до сенсаційної теми, — пробурчав Талаба-бек.

— Для нашого пансіонату настали невеселі часи, — сказала розсудлива Маріанна. — А Зухра нехай іде геть звідси і пошукає собі роботу десь-інде.

Я розізлився:

— Послухай, Маріанно, дівчина тут ні до чого. Вона ж прийшла сюди, шукаючи в тебе порятунку…

— Вона розчарувала мене…

Талаба-бек клацнув пальцями, мовляв, йому на думку спала чудова ідея.

— А що нам заважає відсвяткувати Новий рік? — сказав він.

Я здивувався:

— Як це?.. Ти про що?..

Однак Талаба-бек не зважав.

— Я запрошую тебе, рідненька: давай відзначимо свято, як домовлялися! — звернувся він до Маріанни.

— Ах, мої нерви, пане Талабо, мої нерви… — застогнала Маріанна.

— Тому я й пропоную гульнути.

Напруження трохи спало. Вони вдвох почали запально обговорювати деталі наступаючого свята. Тим часом повернувся Хусні Алам і повідомив, що переїжджає звідси. Господиня розповіла йому про Мансура Бахі. Він знизав плечима і подався вкладати валізи, а невдовзі розпрощався з нами.