Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Я сумно пробурмотів:

— Ось ми і залишилися самі, як і раніше…

— Слава Аллаху за це, — відізвався Талаба-бек.

Забувши про всі печалі, Маріанна з Талабою-беком почали готуватися до Нового року. Маріанна підмалювалась, напудрилася, вдягнула синю вечірню сукню, начепила сережки з діамантами й перлове намисто, накинула на плечі чорне пальто з хутряним коміром. Так вона здавалася гарною. Маріанна зумисне стала посеред вітальні й, даруючи нам змогу намилуватися собою, радісно, мов школярка, засміялась і подалася до дверей, кинувши Талабі-бекові:

— Я чекатиму на тебе в перукаря…

Я залишивсь у вітальні сам. За стіною бився вітер. Я покликав Зухру. Мені довелося кликати її тричі, поки вона з’явилася з-за ширми. На дівочім обличчі закарбувалася печаль. Мені навіть здалося, що Зухра змарніла, поменшала.

Я мовчки запросив її сісти на дивані, сам теж дочовгав до нього і примостився під статуєю Святої Діви. Зухра лишилася стояти, схрестивши руки на грудях і втупивши погляд у підлогу. Моє серце сповнилося співчуттям і ніжністю, а очі — слізьми.

Я спитав:

— Чому ти повсякчас сама, неначе не маєш нікого в світі? Послухай мене, я старий, дуже старий, сама бачиш. У моєму житті було три чи чотири випадки, коли здавалося, що всьому кінець. Але, як бачиш, я досі живу — мало хто може похвалитися таким довголіттям — і від усіх бід залишилася тільки бліда згадка, неначе вони траплялися не зі мною, а з кимось іншим!

Зухра слухала з цілковитою байдужістю.

— Годі сумувати, — вів я далі. — Мусиш думати про майбутнє. Ти, напевне, знаєш — господиня не хоче, щоб ти залишилася в неї.

— Мені однаково, — перебила вона мене.

— Яким ти уявляєш собі своє майбутнє?

— Як і минуле, поки не зроблю, що надумала, — відповіла Зухра, не відриваючи очей від підлоги.

В її словах я почув твердість, упевненість, і це неабияк порадувало мене.

— Добре, що не збираєшся кидати навчання й хочеш набути професію, але де ти знайдеш притулок і шмат хліба?

— Світ широкий.

— А село?.. Ти не думаєш вертатися туди? — спитав я, ще не втративши надію переконати її.

— Ні… там про мене склалася погана думка.

— А як Махмуд Абдельаббас? Він має свої хиби, однак ти дужа й могла б навернути його на своє.

— Він теж погано про мене думає…

— Я хотів би бути спокійним за тебе, Зухро. Люблю тебе й тому прошу: не переймайся занадто, спробуй спокійніше витримати це випробування. Я певний — тобі ще трапиться справжня людина! На світі багато доброго, і так буде завжди!

Зухра промимрила подяку й, вибачившись, зникла в своїй кімнаті.

Я знову зостався сам і непомітно задрімав. Збудив мене рип дверей. Увійшли, наспівуючи, п’яненькі Маріанна й Талаба Марзук.

— Ти чому сидиш тут сам, старий лисе! — закричав Талаба-бек.

Я позіхнув:

— Котра година?

— Минуло вже дві години Нового року, — відповіла Маріанна з притиском.

Раптом Талаба-бек схопив її і, цілуючи, потяг до своєї кімнати. Ледь опираючись, Маріанна підкорилася йому. Двері за ними зачинилися.

Снідали ми вдвох. Маріанни не було. Поставивши на стіл, Зухра пішла до себе. Я подивився на Талаба-бека і мені здалося, що вигляд у нього хворобливий.

Я спитав жартома:

— Як спалося?

Він трохи помовчав, потім пробурчав:

— Якщо справи не йдуть, то це вже надовго!

Я непорозуміло подивився на нього, і він не зміг стриматись, розсміявся:

— Принизлива і в той же час смішна невдача!..

— Це ти про що? — спитав я, роблячи вигляд, що й досі нічого не второпав.

— Ти все добре розумієш, старий лисе!

— Маріанна?

Він знову почав сміятися.

— Ми намагались, однак марно. Робили все, що можна було придумати! Але даремно. Коли вона роздяглася, то виявилася, як мумія, Це жах!

— Ти збожеволів!

— А тоді в неї почали боліти нирки. Уяви собі! Вона плакала й звинувачувала мене в тому, що я знущаюся з неї!

Після сніданку ми пройшли до мене. Він сів переді мною на стілець і сказав:

— Напевне, я скоро поїду в Кувейт. Небіжчик радив не відкладувати це…

— Небіжчик?

— Сархан аль-Бухейрі…

Талаба Марзук посміхнувся і сказав без видимої причини:

— Хотів примирити мене з революцією, але в досить дивний спосіб. Переконував: або революція, або прийдуть комуністи чи брати-мусульмани… Думав, що загнав мене в кут.

— Але ж то правда!

Талаба-бек засміявся.

— Є й третій варіант: Америка! — промовив він поблажливо.

— Ти хочеш потрапити під американський чобіт?! — закричав я в гніві.

— А що ж тут такого? Через розумну партію правого спрямування! — промовив він замріяно.

Я сказав:

— Їдь краще до того Кувейту, поки ще зовсім не здурів.

У газеті надрукували докладний репортаж про вбивство. Деталі були дивні й суперечні. Хоча Мансур Бахі добровільно зізнавсь у скоєнні злочину, однак його мотиви здавалися більш ніж маловірогідними. Мансур заявив, нібито вбив Сархана аль-Бухейрі тому, що той був вартий цього. А чому вартий? Через свою ницість? Але ж він не один такий. Чому саме на нього впав жереб? Випадково. З таким же успіхом убивця міг обрати й іншу жертву. Так він відповів. Ну, кого це могло переконати?

А може, Мансур Бахі просто несповна розуму?

Але ось надійшов висновок медичної експертизи. В ньому йшлося про те, що смерть настала від утрати крові (на зап’ястку лівої руки небіжчика лезом були