Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

товпилися під золотими знадвору шибками, слухаючи їхні співи.

Як я люблю, коли співають чоловіки! Жінки співають голосом, а чоловіки — душею! Такий собі, нібито непоказний, дядько, — а як поведе, то на тім світі всі його предки хапають капелюхи, щоб уже, сію мінуту, бігти помагати йому, — та святий Петро не пускає! Спочатку розспівувалися, тому починали з пісень серйозних і дуже пристойних. Але з кожною новою випитою чаркою гості ставали веселішими, а пісні — сміливішими. Пам’ятаю чимало з них тільки уривками:

Ой я ж тебе, Ганю, не ґаню[45], Я лиш тебе, Ганю, питаю: Ой чи були гості в твоєї милості, Ой чи були гості без мене?

А Ганя відповідала, що були, що гостила їх, укладала спати, й ніби усім догоджала однаковісінько, — але був ще й Михайло, малий попихайло, котрий і найсмачніші страви їв, і найкращу горілку пив, і спав не десь там, а в Ганиному ліжку в подушках!

Часто лунала за столом і пісня на воєнну тематику — але війна в ній була зовсім не така, як про неї писалося у книжках, що я їх брала у шкільній та сільській бібліотеках. Дивовижний наш народ! Кожен четвертий українець загинув у ту страшну пору — а не минуло й двадцяти літ, як нація у пісні зі злої війни вже сміялася, як із чогось дурного й негодящого:

Як война тота ся зачєла, В селі постріляли всіх псів, І вуйка Івана убили — Бо він в псячій буді сидів! Як німці в село уступили, То зараз пішли по дворах — І вуйка Петра у плін взєли, Бо він ся ховав в бур’янах. А Мілько наш був комсомолець — Він з ґральми[46] ся кинув на цьонк! А цьонк той ся трафив желізний — На смерть того Мілька потовк. А Штефка та Мілька любила — На смерть ся скарала вона! Своїть на вузліссю могилка — То все наробила війна!

Сиджу коло бабусі тихенько, як мишка, й лише тоді, коли гості наливають і закушують, пошепки питаюся, що таке цьонк. Бабуся теж пошепки відповідає, що «цьонк» — це по-польськи «танк», і додає, що в «совітів» танки спершу були фанерні, а німці мали залізні, тому вилами хрестаті німецькі танки пробити було неможливо.

Ближче до півночі жінки починають співати такі співанки, на які на тверезу голову не зважилися б нізащо: про колгоспне життя-буття, про страх, котрий уже в печінках сидить, про арешти, про те, що хочеш жити — мусиш красти, а впіймають — краще не казати, що буде! Одна з пісень особливо запала мені в пам’ять. Кожен її непарний рядок (перший, третій, п’ятий і т. д.) бабина ланка виспівувала печально і протяжно аж тричі, щоразу поглиблюючи експресію змісту, — й від цього нібито жартівлива пісня звучала дуже і дуже трагічно:

Ой на горі женці жнуть, А в долині бульбу друть. Одна баба, що надерла, То додому те й поперла. Не йди, бабо, дорогою, Бо стрінешся з головою! Пішла баба дорогою — Здибалася з головою! Взяли бабу до контори, А всю бульбу — до комори. Голова каже: «Судити!». Бригадир каже: «Лишити! Як ми будем всіх судити, Хто на нас буде робити?!». «Як ми будем відпускати — Можуть й нас пересаджати!». І так далі, і так далі — Сидить баба в криміналі. А дід ходить та й голосить, Передачі бабі носить. «Пустіть бабу хоч на два дня, Хай випере мені шмаття! Пустіть бабу, дайте мила, Бо вже воші мають крила!».

Коли бабуся з дідом перебралися до нас, то вже не співали всіх тих пісень, а лиш колядували й щедрували на Святий вечір, на Різдво, на Маланку, — та й то мама сварилася, щоб гасили світло й лягали спати, бо ще лиха година наднесе чужих колядників, а гостити їх нема жодної потреби. А на Новий рік бабуся наробила із соломи «павуків» — дивовижно красиві геометричні фігури, які почепила до сволока. Одного «павука» я навіть віднесла до школи. На жаль, ним прикрасили ту саму ялинку, яка й згоріла на сцені.

Буря наробила чимало біди й у колгоспному господарстві. Якимось дивом перекинула здоровенну, вже розпочату скирту за селом, із якої возили пашу на ферму, й рознесла сіно щонайменше метрів на триста навколо. Голова колгоспу вирішив рятувати фураж і послав бригадирів, щоби збирали жінок наново скиртувати розкидане сіно. Ті, що виробили свою норму трудоднів, виходити на роботу на саме Різдво — бо якраз у цей день буря втишилася — навідріз відмовилися. Бабуся ж мусила йти, бо торік одна з небагатьох у Селі за себе й за маму не виробила всіх трудоднів. Вона одягла все, що було теплішого: посірілу від негоди куфайку,