Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

Усе рідне й близьке. Відчуваю єдинокровність з ними. Відчуваю — і легшає на душі. Що мені може дати замість цього чужина?.. Навіщо мені оманливий зовнішній блиск, коли заповітні мої почуття й думки будуть занапащені й зникнуть у пітьмі?! Солодкий ваш шербет, та я не проміняю його на своє вино, забарвлене в червоний колір кров’ю моїх предків. Смачний ваш білий хліб, але мені більше смакує хліб моєї країни з домішками праху моїх предків... Авжеж, їхніми тілами удобрені наші поля й ниви. І правильно чинить наше селянство, коли хреститься, перш ніж випити келих вина, і цілує хліб, перш ніж відламати шматок від цього. Хліб — наша святиня, де я зможу до нього причаститися, коли залишу батьківщину? Ні, дядьку, ні! Що ми їм і що вони нам? Важко склеїти те, що не поріднене ні природно, ні віками. Нічого не вийде!.. Або незалежність, або смерть! Одне з двох!.. — закінчив він і вибіг на балкон, наче навіжений.

Джандіері заклопотано хитав головою.

— Ото печаль! Така людина марно гине! — мовив він. Мовчки вийшов у двір, сів на коня й рушив у дорогу.

Довго ще гнівався Бідзіна і лише ввечері, стомлений, присів на тахту. Він дивився на Алазанську долину. Насувалися сутінки... В очах темнішало, а слух ставав гостріший. Вітер доносив стогін і гуркіт хвиль Алазані... Яскраво запалали зорі... Місяць поки що ховався за горою, але вже осявав куточком своєї усмішки вузьку смужку неба. Почувся посвист батога, і слідом за ним покотилася мелодія «Оровели».

— Хвалити Бога, що хоч цю рідну мелодію можна ще почути в нас! — зітхнув Бідзіна. — Чужі звички заглушили справжні думки й почуття кахетинця, глибоко відбиті в його душі протягом віків. Завивання татар поклали край солодким грузинським співам і мужньому багатоголоссю, зурна й чіанурі поглинули ніжні звуки чонгурі та саламурі. Тільки дві сумні пісні — «Оровела» та «Мумлі мухаса» збереглися ще серед трудового люду... І, хвалити Бога, поки вони не забуті, є ще якась надія!.. — прошепотів він.

Місяць виплив із-за гори, розливав ласкаве тепле проміння по долинах і узгір’ях. Усе довкілля, поглинуте пітьмою, зворухнулося, повіяв вітерець, колихнувся моріг, зашелестіло листя, захиталися кущі й затьохкали солов’ї!.. Скинувши з себе пелену мороку, прокинулася земля. Полегшало на душі і в посмутнілого Бідзіни.

На дорозі з’явилася гарба... Поволі поганяв буйволів погонич. Пісня його лунала все гучніше:

Намагайся брід шукати і не впасти в каламуть,

Спритність краща, аніж сила, коли здатний спритним буть, — закінчив він гучно і, стьобнувши батогом, гейкнув на буйволів.

Бідзіна здригнувся. Він підвівсь, подивився на зоряне небо... Довго стояв безмовний.

— Що це я чую! — наче отямився він після довгої мовчанки. — Земля надсилає ці знаменні слова, чи їх нашіптує мені небо? «Спритність краща, аніж сила». Байдуже, звідки йдуть ці слова... Без провидіння глухі небо й земля!.. Слова ці повинні зітерти всі мої сумніви, всі суперечки серця й розуму. Так! Так! Треба злукавити! Хитрувати задля вітчизни, а не особистого зиску. Небесні світила, закликаю вас у свідки, тепер ви станете запорукою моїх вчинків та дій!.. Ви ще не встигнете закотитися, як я покірно з’явлюся до Алі-Кулі-хана!

Розділ шостий

Не приніс Чолокашвілі персам щастя: тільки-но він перейшов на їхній бік, як у Кахетії з’явилися цілі загони втікачів, вони не давали спокою загарбникам. Де б не зустрічали ворога — нещадно знищували й так нажахали його, що він не тільки не наважувався нишпорити по селах, а навіть у надійних сховищах тремтів від страху. За межі своїх фортець татари наважувалися виходити з неабиякою осторогою. Найбільше дивувало те, що карали не лише татар. Ще гірше розправлялися з грузинами, котрі зрадили вітчизну й знайшли спільну мову з ворогом. Багатьох вельмож, що їх плекали татари за відданість, відправили месники на той світ. У горах Сабуе схопили одного священика і за зраду викололи очі: хоч тепер, мовляв, подивись у власну душу і спокутуй гріхи! Спалили маєток Джандіері. Подейкували, що кілька нападів учинили на садибу Чолокашвілі, та численна двірня відігнала нападників. З цими загонами важко було впоратися, бо ніхто не знав, хто до них входить, звідки вони й де переховуються. Правителі впали у важку задуму. «Місцевого зайця може впіймати тільки місцевий хорт», — розмірковував Пейкар-хан, умовляючи самих кахетинців довести шахові свою відданість і переловити непокірних. Можливо, хтось і ладен був прислухатися, але від страху ніхто не наважувавсь. Однак і це не допомогло. Він запевняв, що докладає всіх зусиль, але домогтися успіху не вдається. Загони збільшувалися й міцніли. Їхні напади ставали дедалі зухвалішими. Сутужно велося Пейкар-ханові. Він намірився вже повідомити про все шаха й попросити допомоги, коли завітав до нього Свімон Макашвілі й запропонував свої послуги, обіцяючи «приборкати країну».

Цього Макашвілі як людину віроломну й нещиру ненавиділи всі. З дитинства виховувався він у Тегерані і якийсь час займав високі посади при дворі. Та чимось не догодив покровителю і впав у немилість. Його вислали звідти, й відтоді тинявся він без ніякого діла.

Звиклий до високих посад, досвідчений в інтригах, він намагався повернути собі колишню славу. Непевний час надихнув його, і він знову виплив на поверхню: уряд призначив його наглядачем. Наділений необмеженими правами, цей шукач слави завзято взявся за діло. Тільки-но йому доповідали, що в такому-то селі вчинено замах на зрадника батьківщини, як він одразу налітав на те село й знищував дощенту без будь-яких з’ясувань.

— Пане, чим завинили ми! У ваших руках сила й влада! — пробували протестувати селяни. — Хіба ми винні, що через наше село проїздили повстанці?

Та справедливості не було в кого шукати. Влада схвалювала жорстокість свого ката. І не минулися марно його старання. Правда, повстанців він не лише не виловив, а навіть і не побачив жодного з них, та напади на якийсь час припинилися. Заслуги Макашвілі високо оцінили, і шах обдарував його першим халатом.

Святкували день коронування шаха. Алванське поле переповнював народ. Збоку розкинулись білі намети. У позолоченому наметі, оточений вельможами, сидів правитель Кахетії — Алі-Кулі-хан. Тільки-но зійшло сонце, як уже заграли кабулі, повідомляючи про початок боротьби. Хан та його почет пішли до арени. Народ теж посунув туди. Величезне коло зімкнулося.

На той час боротьба як розвага була поширена як серед татар, так і серед грузинів. Пейкар-хан любив боротьбу і часто відвідував змагання. Уславлені борці були нещадні один до одного. Найчастіше змагалися в силі та спритності