Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

знімати підрозділи, а слабкі окремі батальйони, що їх могла надати берегова оборона, у широкомасштабних операціях важили небагато. Єдиною приступною формацією лишалася 23-тя дивізія. Незадовго до того її було надано ІV корпусові, щоб заступити бійців на річці Коллаа, котрі як ніхто потребували відпочинку, і один з її полків уже перебував на передовій. Ретельно все обдумавши, я прийняв важке рішення: попри невелику бойову цінність дивізії, перекинути її залишки на перешийок, де вона поповнилася зазначеним раніше 62-м піхотним полком.

Уранці 15 лютого ворог перейшов до наступу на угруповання оборонців Кямярянської дороги і пополудні зумів вклинитися в його позиції. Хоч вклинення сталося на невеликому обширі, командування армії вважало, що втримати зімпровізовані позиції без резервів — надсильне завдання для нашого війська. Я поділяв цю думку, тож генерал-лейтенант Естерман дістав дозвіл в разі потреби відвести ІІ корпус на проміжну позицію.

Одразу по тому корпусу наказали починати відступ. Скидалося на те, що атаки ворога обабіч головної залізниці стають небезпечними для прибережного флангу, який теж відходив. Проте після того, як їх вдалося зупинити, відступ відбувався цілком упорядковано й ворог навіть не робив спроб переслідувати наші частини. У багатьох місцях він після хрестоматійної артилерійної підготовки штурмував залишені нами позиції. Під час відступу наше військо найбільше потерпало від безперервних повітряних атак, на дорожню мережу падали важкі бомби.

Відходу прибережного крила дуже допоміг вогонь батарей, що стояли на Койвісто. Ще раніше я, маючи на думці можливий відступ, наголошував на тому, що конче треба чіпко обороняти ці острови. Тепер 4-та дивізія дістала наказ скерувати туди частину свого війська. І підсиленому нею гарнізонові вдалося впродовж багатьох діб скувати чималі сили ворога.

Аж 21 лютого, коли завершився відступ прибережного флангу, було наказано залишати Койвісто. Вистрілявши всі боєприпаси й знищивши важкі гармати, залога назавтра ввечері розпочала 40-кілометровий марш по кризі до Сяккіярві, взявши із собою весь матеріал, який здужала. Нарешті нам сприяли сили природи, які влаштували завірюху 23 лютого, коли гарнізон у цьому важкому марші проминув вороже крило.

З важким серцем мені довелося відвести ІІ корпус з позицій, що їх він понад два місяці вперто й наполегливо боронив. І я запитував себе, як цей відступ позначиться на моральному дусі війська й нації, який доти був міцним і незламним.

Звичайно, ще від самого початку ми в розрахунках зважали на можливість відступу й розробили відповідні плани. Як я вже зазначав, резерви й робітничі команди працювали на будівництві проміжної позиції на межі Самола–Соммее–станція Кямяря й далі міжозерними перешийками до річки Вуокса. Проте внаслідок лютих морозів, браку робочої сили й нестачі саперних засобів результати були доволі скромними. На межі Талі–Вуокса тривало будівництво задньої позиції, де існували сприятливі можливості для оборони завдяки горбистій і важкопрохідній для танків скелястій місцевості.

Уже 18 лютого супротивник зайшов у контакт з проміжною позицією, яку впорядковано зайняло після відступу військо ІІ корпусу. Тішачись успіхами і покладаючись на те, що силу нашого опору зламано, росіяни повернулися до своєї необережної тактики й атакували масивними формаціями, без ґрунтовної артилерійної підготовки. Зокрема командування танкових частин недооцінювало наш опір, і ворожі танки часто атакували ізольовано й долали наші оборонні межі без взаємодії з піхотою. Бувало, за день вдавалося знищити з 30 танків. Узагалі нашій обороні на цій стадії була притаманна особливо велика активність — свідчення того, що відступ не послабив бойового духу війська.

Поки росіяни атакували проміжну позицію, бої під Тайпале тривали з такою самою інтенсивністю, як і раніше.

Найтривожнішим наслідком відступу було те, що тепер ворог міг загрожувати нашим комунікаціям по кризі Виборзької затоки. Це означало, що наш фронт подовшав на 30 кілометрів. На жаль, на західному від Виборга узбережжі не було змоги зосередити досить сил. Ядро оборони прибережної ділянки становили кілька берегових батарей і скерована туди 4-та дивізія, підсилена окремими батальйонами й батареями. Останні були здебільшого новоствореними й замало вишколеними формаціями резервістів, які мали погану амуніцію і зброю. До того ж нечисленні штаби керування були слабкі й зімпровізовані. Скеляста й непридатна для окопування місцевість ускладнювала оборонні завдання і збільшувала втрати в живій силі.

На війні буває так, що навантаження, якого зазнають командири у критичних ситуаціях, стає занадто важким і змушує до їх заміни. Це стосується не лише фронтового командного складу, а, може, ще більшою мірою найвищих командувачів, які мусять приймати важкі й відповідальні рішення наодинці і вдалині від бойовищ, звідки надходять суперечливі й неповні відомості. Для цього потрібні несхибна інтуїція, реалістична уява й велика сила волі — напруження психічних і фізичних сил, яке для багатьох може стати надважким. Якщо військо, а надто на ділянках, які зазнавали найбільшого натиску, було тоді знеможене, то, звичайно, й витривалість нижчих і вищих командирів зазнавала важкого випробування.

Коли генерал-лейтенант Естерман подав клопотання про відпустку через хворобу, я 19 лютого поставив на його місце командувача ІІІ корпусу генерал-майора Гайнрихса, якому водночас надав звання генерал-лейтенанта. Від самого початку війни він майстерно керував обороною на сході перешийка і продемонстрував, що з нервами в нього все гаразд навіть у найскладніших моментах. Гайнрихса заступив генерал-майор Талвела, а командувача його групи біля річки Айттойокі — полковник Паярі.

У процесі змін, що відбулися в командуванні, вдалося зреалізувати план створення нової керівної ланки в центрі перешийка. Східний сектор ІІ корпусу (1-ша і 2-га дивізії) на південному березі Вуокси виокремили тепер у І корпус, очолив який командир 1-ї дивізії генерал-майор Лаатикайнен. Так було обмежено завдання для ІІ корпусу, і він міг зосередитися на захисті Виборга з околицями, твердині оборони всього Карельського перешийка.

Існувала небезпека серйозної кризи, адже в нас вичерпувався людський ресурс. Тож у цьому питанні ми мали зважати на можливу допомогу іноземних добровольців. У скандинавських країнах виник справжній народний рух на підтримку Фінляндії, і він дав набагато більше результату, ніж під час визвольної війни.

Зі Швеції цього разу прибуло приблизно 8000 вояків, які, щоправда, здебільшого не звикли орудувати зброєю. Тому доводилося витрачати дорогоцінний час на вишкіл, який відбувався в Торніо й Кемі. Командувачем добровольчого корпусу став генерал Ліндер, який у часи визвольної війни командував Сатакунською групою. Корпус складався з двох «груп» — кількісно великих батальйонів, підсилених артилерією і спеціальними підрозділами. Ще від середини січня шведські авіазагони й протиповітряні сили взяли на себе оборону північнофінляндського повітряного простору, і завдяки їм у другій половині війни матеріали безперешкодно постачали загроженою частиною залізниці Торніо–Оулу.

Шведські добровольчі загони були й деінде. У Турку три зенітні батареї