Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

брали участь в охороні міста й порту, а на деяких фінських суднах служили зенітники-шведи. Чотири польові батареї було безпосередньо відряджено на різні ділянки фронту.

З Норвегії прибули 725 добровольців, які долучилися до Шведського добровольчого корпусу. На фінляндській землі перебував і данський батальйон з 800 вояків, готових іти на фронт, але тоді саме настав мир.

Утім скандинавські добровольці були не єдиними, хто активно зацікавився Фінляндією і цінностями, за які воював наш народ. В «іноземному легіоні», Загоні Сису, який теж не встиг узяти участь у боях, перебували представники 26 національностей. Але чимало країн уже було втягнуто у велику війну, тому приїхати змогла лише невелика частина тих, хто зголосився. А коли до того ж Німеччина не дозволила транзит ні військових матеріалів, ні добровольців, доводилося робити великий гак морем через Англію.

Угорщина, регент якої адмірал Горті ініціював формування добровольчого корпусу, вела перед: там зголосилося 25 000 осіб. Проте зважаючи на небезпечне становище країни, угорський уряд дійшов висновку, що він може відпустити не більш як 5000, з яких до Фінляндії доїхав один батальйон добре вишколених бійців. Утім на фронт він не встиг потрапити, а щодо решти — вони або так і не виїхали, або їм довелося повертатися назад. Більше пощастило легіону американських фінів, який мав у складі 300 вояків і пройшов бойове хрещення в останній день війни. З Англії, яка й сама вже ввійшла у війну, теж зголосилося десь 2000 старших добровольців.

Загальна кількість іноземних добровольців на фінляндській землі сягнула приблизно 11 500 вояків. Якби була змога використати на фронті ці сили в повному складі, це стало б цінним поповненням наших резервів, які вже вичерпувалися. Але й так внесок шведсько-норвезького корпусу мав велике значення, і вже сама присутність іноземних добровольців підносила дух у нашій самотній боротьбі.

Питання з підмогою для війська на Карельському перешийку ставало в другій половині лютого дедалі пекучішим. Щоправда, на виборзьку ділянку прямувала 23-тя дивізія, але цього було недосить. Для оборони Виборзької затоки знадобилися свіжі й досвідчені сили. Щоб зняти частину війська, яке відповідало за Лапландію, я обмірковував можливість послати на Салльський фронт Шведський добровольчий корпус. А що його організація вже майже завершилася, ця думка визріла в рішення. Шведи були б там поблизу своїх баз і певною мірою боронили б власні кордони. Генерал Ліндер з ентузіазмом підтримав мою пропозицію, і 19 лютого було дано відповідний наказ. Заміна сил на Салльському фронті почалася 22 лютого, і вже за кілька днів один піхотний полк і два запасних батальйони змогли піти довгим маршем на головне войовище. Хоча на півночі від Ладозького озера повним ходом тривали бої проти мотті, ІV корпус теж дістав наказ зняти один окремий батальйон для оборони Виборзької затоки.

Коли до бою долучився і Шведський добровольчий корпус, відповідальність за оборону Лапландії перейшла від генерал-майора Валленіуса до генерала Ліндера, який тепер обійняв командування над трьома фінськими батальйонами на Салльському фронті, а також над бойовою групою на півдні від Петсамо. Командувачем фронтового війська призначили генерал-лейтенанта Нурденсвана, а начальником його штабу — генерал-лейтенанта, графа Еренсвярда, також учасника визвольної війни.

Наші шведські й норвезькі побратими гідно впоралися із завданням, яке раніше виконували п’ять фінських батальйонів — свідчення того, що Швеція й Норвегія, незважаючи на 130 років миру, усе ще були в змозі вишколювати відважних солдатів. Ми завжди із вдячністю пам’ятатимемо цей вияв північноєвропейської солідарності і з пошаною думатимемо про наших шведських і норвезьких бойових побратимів. Серед них треба окремо згадати підполковника Дюрссена, одного з творців добровольчого корпусу і першого з тих, хто поліг у його лавах.

Говорячи про людський ресурс, який мало наше оборонне відомство, не можна забувати про фінляндських лотт. Можливості вивільнити чоловіків для фронтової служби були б куди меншими, якби збройні сили не мали підтримки потужної організації «Лотта Свярд». 100 000 жінок у її складі стали до роботи і на фронті, і в тилу, самовіддано виконуючи різноманітні функції в медичній, господарчій, штабній службах і службі зв’язку. Важко уявити Зимову війну без колосального внеску цього жіночого об’єднання, яке стало прикладом для схожих організацій у багатьох країнах.

Те, що тривало зондування ґрунту для укладання миру, давало мені привід ще раз наголосити новому командувачеві армії Карельського перешийка: хоч би яким важким ставало становище, конче треба втримати проміжну позицію. І це вдавалося робити ще десять днів, упродовж яких атаки зазвичай було відбито. Лише поблизу залізниці фронт, незважаючи на контрудари, провисав. А що внаслідок цього могли обірватися комунікації з Виборгом, я врешті надав право командувачеві армії відвести І і ІІ корпуси на розташовану трохи ззаду позицію Талі–Вуокса. Цей маневр, розпочатий 27 лютого, теж відбувся за планом і без поспіху. Командування добре тримало військо в руках, і воно віддано виконувало завдання. Вправність фінського солдата в маневровій війні й тепер оприявнилася з усією переконливістю.

Задня позиція була через природні умови міцною, а Виборг з давніми фортечними ровами й фортифікаційними спорудами становив чудовий опорний пункт. Наше військо, щоправда, не воювало в населених пунктах, але це непокоїло мене менше, ніж думка, чи зможе виснажена армія зупинитися на третій межі оборони й закріпитися на ній. За тривалу військову кар’єру я не пригадував більшого навантаження під час відступного руху.

2 березня ворог зайшов у контакт із задньою позицією, але ситуація стала найкритичнішою не там, а біля Виборзької затоки. Крига витримувала навіть важкі танки, а прорізані ополонки знову швидко замерзали. Сніговий покрив теж був недосить грубим, щоб утруднити рух різним видам війська. Тож росіяни мали всі можливості посилити перевагу. Лише на південному заході від Уураса наступало щонайменше чотири дивізії за підтримки танків і авіації.

Уночі проти 2 березня батарея на острівці Туппура у Виборзькій затоці зазнала атаки двох полків. Атаку було зупинено й ще вдень відбито всі спроби ворога закріпитися на острові, але з настанням темряви вони врешті увінчалися успіхом. Відважна залога пробилася по кризі до Сяккіярві. Того самого дня було втрачено Тейкарсаарі та інші острови в затоці поблизу Уураса. Атаки засвідчили дуже гнучку взаємодію різних родів війська: острови один за одним зазнавали спочатку інтенсивного артилерійного вогню й авіабомбардування, а потім їх оточували танки, дедалі більше стягаючи коло. Аж потім ішла в атаку піхота.

Піхотним частинам берегової оборони — трьом окремим батальйонам, — а також береговим батареям довелося витримати найбільший тягар бою. Але вже підходила підмога. Перші підрозділи з Лапландії вивантажилися в Пулсі, і за кілька днів