Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Уельбек, в якого суміш культурології з антиутопією, еротичним романом, детективом, і Віктор Пєлєвін, що міксує буддизм з анекдотами про Пєтьку/Чапаєва, а філософію Ніц-ше з шансон-стилістикою, і Стіґ Ларсон, в якого цикл детективів перетворюється на феміністичний памфлет і, водночас, на масштабну лекцію з політичної історії Швеції. Вони філі-гранно це роблять: розважають і розказують серйозне заразом. А їхні тексти обов’язково мерехтять жвавими іскорками іронії — це просто література, не ставтеся надто серйозно.

Тут ми закінчимо про авторів та їхні твори. Прихід кентаврів мав би вказати нам, що сенс не лише у висхідному русі від найпростіших текстів, які потім відкидаємо, до складних, розуміння яких прагнемо. Читання, як і життя, багатоманітне: важливі вчинки, серйозні думки й натхненна праця чергуються навіть упродовж одного дня з прозаїчним чищенням зубів, смаженням яєчні чи милими дрібничками на кшталт борюкання з улюбленим песиком (або котиком!). До сильних текстів треба йти, але не можна ними обмежуватися. Бо обмеженим і горизонт має край. А відкритим відкривається безмежжя.

інтерлюдія: ПЛАН, ЩОБ МАТИ ПЛАН

Уже згадуваний американський професор Гарольд Блум застерігав, що в нас надто мало часу, аби розмінюватися на примітивні та погано написані книжки. Це, власне, провідна думка його глобальної монографії «Західний канон» та всієї життєвої філософії. Звісно, це снобічний погляд, що спонукає читати лише високочолу літературу, ігноруючи вкрай привабливі сен-тиментом та жахом жанрові тексти. Професор має право думати саме так, а ми можемо його слухати чи не слухати. Врешті, життя за всіх обставин достатньо довга мандрівка, щоб дивитися не лише під ноги — варто не забувати про красиві квіти на узбіччі.

Проте у чомусь Блум правий — рушаючи в дорогу, слід подбати про карту. Накреслити маршрут, продумати зупинки і решту логістики. Нам потрібен план читання так само, як і план літнього відпочинку або прорахунок чергового проекту. Наші цілі ясні та благородні: одна епопея Пруста, два романи Джойса, три романи Кафки, чотири романи Маркеса, шість романів Вірджинії Вулф, дев’ять романів Томаса Манна, шістнадцять романів Фолкнера. Плюс важливіші тексти інших лауреатів Нобелівської, Гонкурівської, Пулітцерівської, Букерівської премій та премій Сервантеса і Ґете. Кращі твори переможців жанрових премій імені Едґара По, Агати Крісті, Філіпа К. Діка, премій «Г’юго» та «Неб’юла». Уф, також окремі твори переможців Шевченківської премії та інших наших національних рейтингів. У всіх випадках варто читати лише найкраще — книжкові оглядачі, критики, літературознавці, навіть дрібні блогери, до яких маємо довіру, існують для того, щоб ми не промахнулися і не витратили свій час на глупий треш.

Інколи нам шкода не дочитати книжку, навіть якщо вона вкрай не подобається. Це хиба, якої слід позбутися негайно. Отут будьмо із собою суворими — адже нас чекають значно цікавіші тексти. Навіщо читати невдалу історію з хаотичним сюжетом, ходульними персонажами, наївними розумуваннями за жизнь ще й погано написану, якщо у нас залишаються непрочитани-ми оповідання Борхеса або романи Мілана Кундери? Навіщо марнувати час на слабку літературу, якщо краще взятися за перевірено якісний текст?

Конкуренція тут жорстока: сильні тексти стоять непорушно у потоці часу, хоча він владний і над ними. Щоправда, не над усіма. Шекспіра читали, потім не читали, а останні 200 років знову читають та ще й як! Але багато колись відомих і популярних творів течія поглинула назавжди — може, й безповоротно. Утім, літературний ландшафт постійно змінюється: відбуваються архітектонічні зсуви у розумінні попередніх епох, спалахи літературних досліджень піднімають з дна нові острови забутих текстів, а кожен окремий автор чи авторка, починаючи писати, крихта до крихти ліплять серед океану приватний кораловий риф (або брутальний хвилелом) у надії, що його не розмиють вперті хвилі вічності. В іншій своїй монографії «Страх впливу»

Блум наголошує: між авторами йде постійна неоголошена війна за право тривати. Вони буквально розштовхують собі подібних, щоб їхні тексти не зникли з поля зору вимогливої публіки. Тож, хто втримує зацікавлення читачів та дослідників не одне століття — заслуговує, як мінімум, на повагу.

Але повернімося до квітів. Ми не зможемо — врешті, це просто непродуктивно й навіть нездорово — постійно читати лише серйозні тексти. Так, зі значним досвідом читання, навіть найбільш виснажливі з них здатні дарувати інтенсивну радість, але це таки чимала інтелектуальна праця. Тому, напевне, варто спокійно ставитися до можливості поєднання в одному часі та просторі різних книжок, навіть із цілковито відмінними статусами. Я пропоную формулу 4+2+1: за фіксований часовий період (місяць чи довше) легко пропустити крізь себе 4 нескладних жанрових тексти, 2 книжки нон-фікшну та 1 класичний текст, нехай це навіть буде перший підхід до нього. Так ми зможемо комбінувати й перепочивати на простіших текстах, постійно повертаючись до складнішого. А хіба я сказав, що це обов’язкова формула? Просто вона перевірена.

Тому нам таки потрібен план. Просто, щоб мати план і не метатися у пошуках нового тексту, зазнаючи невдач із випадковими книжками, в яких мало сенсу — таких повно, звісно ж. Ми вже подивилися, скільки романів у свіжого нобеліанта Кадзуо Іші-ґуро? Вже запланували, з якого почнемо? Це емоційно складні тексти — один на місяць, не більше, бо поплавимося.

План заспокоює. Будь-який план — це спроба раціонального структурування реальності, яка первісно розхристана та навіть хаотична. Чи є у вас план, містер Фікс? Пам’ятаєте цю сагу Жуля Верна про впокорення простору? Це, власне, битва планів: логістика Філеаса Фоґа завжди вдала — він точно знає і вміло передбачає, що, де й коли знадобиться, аби подолати наступний відтинок шляху. Натомість невдаха-інспектор Фікс постійно зазнає фіаско. Цікаво, що сюжет повторює звичну нам структуру персонажів класичного детективу: інтелектуал, який вирішує завдання (у цьому випадку логістичне), нетямкуватий помічник — Жан Паспарту, якому Фоґ пояснює, що, як і до чого, й кумедний поліцейський, всі підступи якого приречені на провал. А загалом, Жуль Верн, як завжди, демонструє, як знання, технологія, словом, раціо перемагають у повному несподіванок світі. І що може бути приємнішим, ніж відчуття, що все під контролем, а пригоди не шкодять й лише лоскочуть краєчки нервових закінчень?

Складання плану вимальовує чітку перспективу руху й далі перетворюється на міцну мотивацію: якщо план є, його потрібно виконати. Це стосується будь-якого проекту й читання також. Головне — добре все продумати на початку.

Проте на рік (на п’ять, на десять) можна і треба планувати хіба освіту та капіталовкладення. Найкраща перспектива для читання — місяць. На цей термін легко поставити собі реалістичні завдання, зафіксувати їх досягнення, а якщо потрібно — ско-ригувати заплановане. Всього кілька рядків