Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

найсильнішого, з усіх колись зафіксованих; він тривав десять хвилин і зруйнував дві провінції, спровокував велетенські цунамі, які дійшли до Гаваїв і викинули на середину однієї з площ Сакраменто рибальське судно, і залишив по собі тисячі жертв. То була трагедія навіть для нашої країни, де всі звикли, що земля дрижить, а океан бушує. Старий дім у Санта-Кларі якийсь час хилитався, перед тим як завалитися, і це дало нам час утекти, схопивши клітку з папугою, серед густих клубів куряви, гуркотіння балок і стін, які падали зусібіч, і жахливого ревоту, що підіймався з утроби планети.

В землі розверзлася велетенська розколина, яка поглинула кількох курей, вили пси. Встояти на ногах було неможливо, все ходило ходором, світ став догори дриґом. Земля двигтіла цілу вічність, і коли ми думали, що нарешті все скінчилося, відбувався ще один страшенний трус. А потім ми почули вибух і побачили полум’я. Це вибухнула газова плита, і те, що залишилося від дому, охопив вогонь.

Посеред хаосу, клубів диму і жаху Ньєвес помітила, що серед нас нема лише Тереси. Ми не бачили, як дівчинка побігла до палаючого дому — якби ми це побачили, то перехопили б її. Не знаю, як усе сталося, знаю лише те, що через кілька хвилин ми почули, як вона кличе Торіто, але не розуміли, звідки долинають її крики, ніхто не думав, що вони лунають з дому. Коли раптом через дим і куряву я розгледіла свою доньку, яка насилу тягла Тересу за одяг. Першим до неї підбіг Торіто. Однією рукою він підняв безвладне тіло Тереси, іншою Ньєвес і відніс їх подалі від полум’я із силою велетня, помноженою на екстреність. Ньєвес тоді не було ще й десяти років.

У той день і ніч, які ми провели просто неба, тремтячи від холоду і страху, я оцінила характер своєї доньки. Вона успадкувала його від батька: мала таку саму геройську вдачу. Вона не пам’ятала добре, як це зробила, і на наші розпитування лише знизувала плечами, наче то було щось пусте. Ми довідалися лише, що вона пробралася рачки поміж руїн, оминаючи палаючі перешкоди, перетнула те, що лишилося від вітальні, і добралася до плетеного крісла, в якому бачила Тересу за кілька митей до землетрусу. Та майже задихнулася від диму і була напівпритомна. Ньєвес зуміла знову пройти через пекло, тягнучи на собі значно важчу від себе ношу, увесь час рачки, як вона казала, бо на рівні підлоги легше дихалося.

Тереса була в агонії. Її легені, ослаблені раком, не витримали пожежі, і через кілька годин вона померла на руках міс Тейлор, її супутниці життя. Ньєвес відбулася опіками другого ступеня на спині і ногах, обгорілим волоссям, але обличчя її було неушкоджене і вона не зазнала жодної емоційної травми. Землетрус, що увійшов в історію, для неї був всього лиш цікавою пригодою, про яку вона збиралася розповісти своєму таткові. Того ж дня ми відвезли її до Яйми, бо шосе було зруйноване, а залізничні рейки поскручувалися: до найближчої лікарні добратись було неможливо.

Хатини в індіанському поселенні були зруйновані, наче їх знесло лютим смерчем, який сповнив повітря курявою та соломою, але жертв не було, люди спокійно збирали свій убогий скарб і зганяли в гурт переляканих овець і коней. Мати Земля і Великий Змій, який живе у вулканах, розсердилися на людей, але Первинний Дух відновить лад. Треба його покликати. Яйма відклала приготування до церемонії, аби допомогти Ньєвес коротким ритуалом і своїми чудодійними мазями.

Після смерті Тереси міс Тейлор попрощалася з нами і вернулася в Ірландію, куди її нога не ступала останні чотири десятиріччя. Вона планувала знайти своїх братів, яких не бачила з дитинства, але через тиждень перебування там зреклася цього наміру, бо то була вже не її країна, а єдиною її ріднею були ми, як сповістила вона Хосе Антоніо телеграмою. Мій брат відповів одним рядком: «Чекай на мене, я за тобою приїду».

Він привіз її трансатлантичним кораблем, який двадцять дев’ять днів плив від порту до порту, це дало йому час переконати її в тому, що вона зробила помилку, постійно підносячи йому гарбуза, але ще є час її виправити, і подарував їй каблучку з гранатом і діамантами, яку віддавна зберігав. Вона пояснила йому, що надто стара і печальна, щоб виходити заміж, однак перстень узяла і заховала в свою торбинку.

Хосе Антоніо був дуже потайний і ніколи не розповідав мені подробиць тієї подорожі, але від міс Тейлор я дізналася, що вони домовилися про білий шлюб. З огляду на моє невігластво, вона пояснила, що це платонічні стосунки, щось таке, як міцна дружба. Їхні чеснотливі наміри протрималися до Панами. Хосе Антоніо було п’ятдесят сім років, а їй шістдесят два. Разом вони прожили понад двадцять років, і то були найщасливіші роки мого брата.

Торіто і Факунда опікувалися тіткою Пілар у Санта­-Кларі ще два роки, які їй лишалося прожити. Вона з дня на день згасала без жодної явної хвороби — попросту втратила інтерес і до людського, і до божого. За своє життя вона прочитала тисячі молитов на вервиці і дев’ятниць, та саме тоді, коли їй найбільше потрібна була підтримка віри, вона перестала вірити у Бога і рай. «Єдине, що я хочу — заплющити очі й перестати існувати, розтанути у порожнечі, як імла на світанку», — написала вона в прощальному листі, який вручила Факунда. Відтоді минуло багато років, і досі при згадці про тіток мені на очі навертаються сльози: ці жінки були добрими феями мого дитинства.

Міс Тейлор, яка успадкувала ферму Санта-Клара від Тереси, вирішила, що продавати її не варто, хоча Моро багато за неї давали — зігнавши із землі кілька індіанських родин, вони потроху поглинали сусідні ґрунти, щоб розширити свої володіння. Згорілий дім Хосе Антоніо замінив найкращим з рустикальних будиночків, який ми могли запропонувати, я й далі покривала видатки, які були мінімальними. Торіто прожив там більшу частину свого життя, то був його світ, деінде він не зміг би жити. Я дотримувалась своєї обіцянки щороку проводити на фермі кілька тижнів, навіть тоді, коли мій життєвий шлях ускладнився: так я трималася корінням своєї землі.

Життя людей в тому регіоні поділилося на «до» і «після» землетрусу. Вони втратили майже все своє майно і не один рік його відновлювали, та нікому не прийшло до голови їхати кудись від вулкана чи геологічного розлому, біля якого ми жили. Рибальське судно залишилось лежати серед площі як нагадування про непостійність усього