Читати книгу - "Король у Жовтому"

підняв холоші штанів і заправив їх у вовняні шкарпетки. Батальйон знов зупинився, деякі солдати сіли перепочити просто на залізничну колію. Трент поглянув на пораненого товариша з академії мистецтв. Той стояв поряд, блідий наче смерть. Посилився ворожий обстріл. Туман ненадовго розвіявся, і він побачив на колії попереду застиглий перший батальйон, побачив полки на кожному фланзі, а коли все довкола знову заволокло густою імлою, ліворуч від Трента зазвучали бойові барабани та сурми. Серед солдатів прокотилася тривога. Полковник підняв догори руку, барабани відбили команду — і батальйон вирушив крізь туман.

Тепер вони були неподалік від лінії фронту: мірою просування батальйон почав відстрілюватися. Санітари бігцем поверталися у тил, гусари проносилися повз, наче привиди. Нарешті вони дісталися самого фронту. Усе довкола перетворилось на суцільну метушню і безлад, з туману, на відстані простягнутої руки, долинали скрики, стогони та залпи рушниць. Повсюди падали снаряди: вони розривалися біля насипу, вкриваючи все довкола зледенілою сльотою. Трентові стало лячно. Він боявся того невідомого, що гуркотіло та палало у мороці. Його вдарила ударна хвиля від вибуху снаряда, він бачив, як туман спалахнув жовтогарячим, коли стовп вогню здійнявся із землі. Воно було вже близько, Трент відчував це; полковник вигукнув: «Уперед!», і перший батальйон ринув до нього. Трент відчував його дихання, його тіло тремтіло, проте він також побіг уперед. Страхітливий гуркіт попереду перелякав його. Десь у тумані кричали люди; кінь полковника, стікаючи кров’ю, борсався у диму.

Ще один снаряд, ще одна вибухова хвиля накрила та майже оглушила його. Джек втрачав сили. Усі солдати праворуч полягли. Голова запаморочилась, дим і туман одурманювали його. Він обіперся рукою на те, що виявилося колесом від лафета[108]. Раптом на нього іззаду накинувся супротивник і вдарив його шомполом по голові. Проте майже одразу ж ворог швидко відступив назад з прохромленою багнетом шиєю. Трент усвідомив, що щойно вбив людину. Він машинально нахилився, аби підібрати гвинтівку, але багнет усе ще стирчав із шиї солдата, який марно намагався витягнути його закривавленими руками. Джекові стало зле, він притулився до гармати. Всюди навколо нього йшов бій, повітря сповнилося запахом поту й диму. Хтось схопив його спереду і ззаду, але їх також атакували зі спини. Зрештою, клацання багнетів розлютило його настільки, що він схопив шомпол і щосили відбивався ним, допоки не розторощив на друзки.

Якийсь вояка вчепився рукою Трентові в шию і повалив його на землю. Однак Джекові вдалося вивернутися і голіруч задушити супротивника. Він звівся на коліна і бачив, як його товариш розпластався на гарматі з простреленим обличчям; він бачив, як полковник звалився із сідла у багнюку. А потім світ поплив перед його очима.

Прийшовши до тями, Джек усвідомив, що лежить на насипу між рейками. Обабіч нього юрмилися вояки. Вони лаялись, стогнали і зникали в тумані. Трент важко підвівся на ноги і поплентався за ними. Одного разу він спинився, аби допомогти товаришу з розтрощеною щелепою, який не міг говорити, проте тримав його за руку, аж доки не впав мертвий на стужавілу землю. Потім він підтримував іншого, що кричав: «Тренте, то я, Філіп!», допоки різкий постріл з туману не позбавив його від ноші.

Згори налітав крижаний вітер, шматуючи імлу на клапті. На мить визирнуло сонце і кинуло зловісний погляд на голі ліси Венсена[109], що занурювались все глибше і глибше у закривавлений дим.

IV

Коли дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили північ, рештки того, що нещодавно звалося армією, все ще юрбилася біля паризьких воріт.

Вони увійшли вночі — похмурий, заляпаний брудом натовп, знесилений голодом і втомою. Спочатку здійнялася товкотнеча, яка, однак, поступово влягалася, що більше солдатів тихо зникало у мовчазних вулицях. Згодом знову зчинилась метушня. Усе швидше просувалися військові, ескадрон за ескадроном, батарея за батареєю, коні били копитами. Ті, хто вижили на фронті, скупчувались біля воріт, кавалерія зіткнулась з артилерією, відстоюючи своє право пройти першими, поруч з ними товклася піхота. Тут крокували рештки полку, намагаючись зберегти хоч якусь подобу порядку, там галаслива юрма прокладала собі шлях до вулиць, за ними — вершники, солдати з гарматами і без них, офіцери з солдатами і без них, вервечка санітарних возів, колеса яких тріщать і стогнуть від перевантаження.

Німий від горя натовп спостерігав за ними.

Увесь день сюди прибували санітарні карети, весь день різношерстий натовп голосив біля воріт. Пообідді юрба збільшилась удесятеро, збираючись поблизу воріт і біля укріплень.

О четвертій годині німецькі батареї раптом випустили клуби диму, і хвиля вибухів накрила Монпарнас. О четвертій двадцять два снаряди влучили у будинок на вулиці Бак, наступної миті перший снаряд розірвався у Латинському кварталі.

Брейт малював, лежачи в ліжку, коли увійшов наляканий Вест.

— Тобі краще спуститися. Наш дім зім’яло, як плаского капелюха. Боюся, комусь із грабіжників може прийти в голову думка завітати до нас.

Брейт вистрибнув з ліжка і поспіхом почав одягатися в те, що колись було пальтом.

— Хтось постраждав? — спитав він, борючись з рукавом.

— Ні. Колетта сховалась у підвалі, консьєржка побігла до укріплень. Але тут збирається непогане товариство, якщо обстріл триватиме і далі. Можеш долучитися до нас…

— Звісно, — мовив Брейт.

Не встигли вони дістатися вулиці Серпент і повернути до проходу, що вів до підвалу Веста, як той скрикнув:

— Ти часом не бачив сьогодні Джека Трента?

— Ні, — схвильовано відповів Брейт. — Його не було біля штабу польового госпіталю.

— Мабуть, він лишився із Сильвією…

Снаряд пробив дах будинку, що стояв у кінці вулиці, й розірвався всередині, всіявши тротуар шматками черепиці й тиньку. Другий постріл зніс димар, що впав у саду разом з купою цегли. Ще один зі страшенним гуркотом вибухнув на сусідній вулиці.

Вони поквапились уздовж вулиці до підвальних сходів, проте невдовзі Брейт знову зупинився.

— Як гадаєш, може мені краще сходити й пересвідчитись, що Джек і Сильвія у безпеці? Я ще встигну до темряви.

— Ні. Йди до Колетти, а я сам сходжу по них.

— Може, все ж я? Там цілком безпечно.

— Я знаю, — заспокійливо мовив Вест і потягнув Брейта алеєю, вказуючи на підвальні сходи. Залізні двері було зачинено.

— Колетто! Колетто! — погукав він. Двері прочинилися всередину, звідти їм на зустріч вискочила дівчина. Наступної миті Брейт, що дивився у протилежний бік, з переляканим криком заштовхнув їх обох у підвал, стрибнув за ними і щосили хряснув залізною стулкою. Через кілька секунд важкий удар ззовні струснув двері.

— Вони вже тут, — пробурмотів блідий Вест.

— Ці двері протримаються до кінця часів, — запевнила їх Колетта.

Брейт уважно оглянув