Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

11.3

І даремно я намагаюся ноги звести, обурена таким свавіллям. Мить, і на-агар уже притискається до мене, за стегна підтягуючи ближче. Приголомшуючи дотиком свого тіла до моєї оголеної плоті. Зараз я все віддала б за штани, або хоча б трусики. Єдиною перешкодою між нами служить лише передня пола його довгого кітеля, яку й відсунути нескладно.

− Ні, будь ласка, − намагаюся я вибратися з цієї пастки. Упираюся долонями в чоловічі груди, відкинувшись назад. − Не треба.

− Що не треба, Ж-шеня? − схиляється він наді мною. Чорний язик пробує повітря, поруч із моєю скронею.

– Я не готова до сексу з вами, – заявляю прямо.

На моєму підборідді знову стискаються чоловічі пальці, змушуючи підвести голову.

− С-с-саме зараз, чи взагалі? − запитує він вкрадливо, невідворотно полонивши мій погляд.

− Зараз, − зізнаюся, не в змозі опиратися його волі. Розуміючи, що він все одно побачить правду.

− Зараз я цього від тебе і не чекаю. Усього лиш-ш-ш хочу… подякувати за твою самовідданість.

− Подякувати? – розгублено дивлюсь на нього.

− Так, Ж-шеня. Я дуже вражений тим, що заради мене ти накинулас-с-ся на «жахливого монс-с-стра».

І знову в його очах танцюють смішинки, змушуючи мене почуватися дуже ніяково. Так, дурницю вчинила. Підозрюю, мені тепер про це довго нагадуватимуть.

− Нема за що дякувати. Я ж казала, без вас я не дістануся додому… от і…

Але договорити мені не дають можливості. Губи Са-арда владно накривають мої, зминаючи, прикушуючи та досліджуючи. Його долоня переміщається мені на потилицю, обхоплює шию ззаду, не дозволяючи ні втекти, ні відсторонитися. Друга рука обіймає за талію, втискаючи мене в чоловіче тіло.

А це тіло… О-о-о, воно тисне, розпластуючи мене по столу, ковзає між моїми ногами, треться, запалюючи всі нервові закінчення. І коли в гру вступає його язик, ковзаючи на мій, пестячи та обгладжуючи, спокушаючи кожним дотиком, кожним рухом, я сама не помічаю, як обіймаю чоловіка у відповідь, стогнучи від задоволення. І що далі, то складніше пам’ятати, чому відмовляю йому, їм, собі. Чому я мушу страждати від незадоволеного бажання?

Але Са-ард відривається від мене так само несподівано. Відсувається, лизнувши насамкінець губи. Дивиться просто у вічі, нахиливши до мене голову.

− Мені подобається думати, що я тобі не байдужий, крихітко. Цієї ночі ти с-с-спатимеш у моєму ліжку, – приголомшує мене зовсім несподіваною заявою.

− Гей, я все чую, між інш-ш-шим, − лунає раптом обурений голос Шоа-дара по невимкненому, як виявилося, зв'язку. − Чому це вона с-с-спатиме у твоєму ліжку?

− Тому що я так с-с-сказав, − з непробивною впевненістю в собі криво посміхається старший змій.

− Не найпереконливіш-ш-ший аргумент, − пирхає змій молодший. − Повернуся, обговоримо.

− Але… але… чому я взагалі маю спати в чиємусь ліжку? − з неприхованим викликом скидаю підборіддя. − Як я зрозуміла, біосинтезоїдному організму спати необов'язково. Тож я в кімнаті відпочинку посиджу.

− Ні, Ж-шеня. Не посидиш-ш-ш. Відтепер ти будеш спати, або зі мною, або з братом, або з нами двома. Звикай до цієї думки.

− Але…

− Я все сказав, − припечатує він таким тоном, що відразу стає зрозумілим − сперечатися марно.

− Тільки спати? − запитую глухо, опустивши очі, щоб не демонструвати почуття, що розпирають мене.

− Якщо не захочеш-ш-ш більшого, − трохи заспокоює він мене. − Я не порушую своє слово.

− Тоді гаразд, − киваю байдуже. − Відпустіть мене, будь ласка. Там тісто засохне.

Начебто б нічого такого особливо жахливого чи неприйнятного в його наказі немає. Але бісить уже сам факт, що мені наказують такі речі. Що вирішують за мене? Ар-р-р, покусати хочеться.

Не знаю, як я витримаю ці сорок діб.

На моє полегшення, Са-ард мене більше не утримує. І, як тільки він відсувається, я зіскакую зі столу, поправляю одяг, що задерся, і тупаю геть, щоб знову сховатися у своєму вже незмінному прихистку − в харчовому відсіку.

Кажуть, ліплення пельменів заспокоює. Сьогодні я це перевірю на власному досвіді.

На мій подив, метод дійсно виявляється дієвим. Чи справа у моєму незлобивому характері? У будь-якому випадку за пів години я вже практично не згадую про дивний наказ на-агара. А ще через півтори години, зліплюючи пельмені й розмірковуючи, чи не приготувати ще чогось для різноманітності, і зовсім почуваюся майже задоволеною своїм життям. Ну або, принаймні, тим її варіантом, який мені зараз доступний.

З кімнати управління періодично долинають голоси Са-арда і Шоа-дара, чутний якийсь шум свердління, ще щось. Судячи з усього, робота в них кипить повним ходом.

Повернувшись до «шафи-автомата», що видає продукти, я відчиняю дверцята і приймаюсь по новій вивчати її вміст.

«Небезпека», − лунає раптом позаду мене тихий шелест.

Різко обернувшись, обводжу очманілим поглядом усе приміщення. Що це було взагалі?

У відсіку нікого.

Може, це я з кімнати керування щось почула?

Зачинивши шафу назад, йду до дверей. Виглядаю.

Са-ард досі біля столу. Щось моніторить там, сканує, прораховує. Зосереджений, але, здається, не стурбований. Голос Шоа-дара, що лунає по лінії  їхнього зв'язку, теж звучить спокійно, навіть оптимістично.

− Якщо швидко впораюся на другій точці, можливо встигну сьогодні дослідити ще парочку.

− Не поспішай. Я ще не перевірив її як слід. Потрібне нам місце знаходиться в печерах, сигнали дещо викривляються.

«Небезпека», – знову лунає… здається, що просто в мене в голові. Від чого я буквально підстрибую на місці, злякано видихнувши.

Що за чортівня?

«Зупини. Там смерть», – пробиває мене холодним потом, штовхаючи вперед.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍