Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 12

− Ні, стійте. Стійте! Шоа-даре, зупинись! − підбігши до столу, я вдивляюся в голографічне вікно зв'язку зі змієм молодшим. − Там небезпека!

− Що сталося, Ж-ш-шеня? − хапає мене за лікоть Са-ард. – Яка небезпека?

− Я... я... щось почула, − зізнаюся, ніби долаючи якийсь невидимий бар'єр... чи заборону.

− Що почула? – підозріло примружується на-агар. Нависає наді мною грізно.

− Голос, здається, − чомусь втягую голову в плечі. Вміє цей змій налякати. – Він… чи точніше, мабуть, навіть вона, сказала, що там небезпека і смерть. Та ще й так переконливо, що мене аж підкинуло бігти й зупиняти вас.

− Голос-с-с? − витягується обличчя Са-арда. Він скидає погляд, уважно прислухаючись до чогось. Підбирається, як хижак перед кидком. Навіть хвіст, звившись у тугі кільця, тепер видає його загрозливу напругу. − Ти ще зараз щось чуєш-ш-ш?

− Ні, − хитаю головою.

− Цей голос ш-ш-ще щось тобі казав? Як с-с-саме ти це чула? У своїй голові, чи поряд? Відчувала чиюсь прис-с-сутність?

− Е-е-е, ні, не говорив більше нічого. Тільки про небезпеку. Двічі. Я була в харчовому відсіку, нічого такого особливого не відчувала, окрім постійної нав'язливої ​​тривоги. А потім аж підскочила, коли почула. Такий шелестливий тихий звук. Одне слово: «Небезпека». Озирнулася, поряд нікого не було. Подумала, що може це в кімнаті управління хтось промовив, вийшла подивитися. І почула знову. Вже трохи голосніше, і набагато наполегливіше. У мене в голові. Я божеволію?

− Навряд, − задумливо звужує він очі. – Більш-ш-ше схоже на те, що з тобою встановив зв'язок невідомий менталіс-с-ст.

− А чому зі мною, а не з вами? Адже ви теж менталісти. Міг би одразу Шоа-дару сказати.

Ні, ну справді. Мене навіщо лякати? Чи вся річ у тому, що я менш страшна, ніж мої супутники?

− Ми з братом завжди блокуємо ментальні хвилі, що продукуються наш-ш-шою мозковою діяльністю. Щоб нас ніхто не міг прочитати. З тобою легш-ш-ше вийти на зв'язок.

А-а-а, ну тоді більш менш зрозуміло. Хто б ще мені заблокував ці хвилі, щоб мене не читали всі охочі?

− Тобто... ви вірите цьому попередженню? – здіймаю я брови.

− Ми перевіримо, − з натиском на останньому слові повідомляє Са-ард. – Залиш-ш-шайся поряд зі мною. Якщо знову почуєш-ш-ш цей голос, або відчуєш щось дивне, одразу кажи.

І він повертається назад до столу.

− Брате, ти все чув?

− Так, − відгукується Шоа-дар. − Що думаєш-ш-ш?

− Наші с-с-сенсори поки не вловлюють нічого підозрілого, крім природних викривлень енергетичних хвиль через поклади нероїту. Але я цілком припускаю, що їх можуть використовувати для маскування наш-ш-ші невраховані аборигени. Ризикувати не можна. Екрануй джет. Запус-с-скай розвідника. Можливо, варто подивитися, що буде, якщо зімітувати політ більшого с-с-судна.

І знову мені лишається тільки спостерігати. Але тепер я не тільки стежу за тим, що відбувається на екранах, але й посилено прислухаюся до себе та до навколишнього. А раптом цей невідомий голос знову зі мною заговорить?

А тим часом Шоа-дар, судячи з усього, долітає до потрібної їм точки координат. Голографічна картинка, збільшена і досліджувана Са-ардом, чітко, яскраво, у всіх деталях демонструє скупчення скель, схожих на застигле полум'я, що перетворилося на червоний камінь зі скляними відблисками.

Зображення наближається так швидко, ніби це ми летимо прямо туди, до складок гірської породи, між якими ховаються отвори печер. Різні за формою та величиною. Деякі зовсім крихітні. Деякі великі настільки, що літак спокійно залетить. Ну чи цей їхній джет.

Ще кілька хвилин і пірнаємо в один з цих отворів. Картинка чим далі темніє, ніби в ці печери зовсім не проникає світло, але Са-ард щось натискає на панельці праворуч від себе, і зображення змінюється, набуваючи синьо-зеленого відтінку. Очевидно, спектр знімання перемикнув.

Все починається з ледь помітного тремтіння, вібрацій, що пробігають по кам'яних стінах. А потім з'являється гул, що відгукується вібрацією у вухах. І це тут на кораблі. На чорт зна, якій відстані від цих моторошних печер. А що діється там, навіть уявити страшно.

Гул все наростає, викликаючи нестерпне бажання закрити вуха долонями. Зрештою, я не витримую і саме так і роблю. І вже в відносній тиші спостерігаю, як від стін печери, що тріскаються, починають відколюватися спочатку дрібні гострі уламки, а потім шматки все більше і більше. Від цієї картини аж мороз бере. Якби Шоа-дар туди полетів… його б просто завалило. А потім зображення раптом йде брижами, як на старому ламповому телевізорі, і, блимнувши наостанок, зникає разом з гулом.

Від Са-арда доноситься шипляча лайка, яку мій ляльковий мозок навіть перекладати соромиться.

− Повертайся на корабель, Ш-шоа. На сьогодні все. Треба переглянути наш план дій.

− Прийнято. Виконую, – похмуро відгукується змій молодший.

А старший обертається до мене, буравлячи ну дуже пильним, буквально сканувальним поглядом.

− Що-небудь ш-ш-ще чула? – звужує очі.

− Гул чула. Голоси – ні.

Він зараз виглядає таким страшним, що я сама не помічаю, як починаю задкувати.

− Стояти! − прилітає мені наказ, коли я вже збираюся втекти у свою улюблену схованку. Скоро зовсім оселюся в цьому харчовому відсіку.

Доводиться завмерти. І з побоюванням спостерігати, як старший змій наближається до мене. Нависає, підносячись наді мною на добрий метр на своєму хвості, а потім повільно опускається, обхопивши долонями моє обличчя.

− Знову? − пхикаю я, але вже тону в сріблястій глибині його очей, провалююся в ущелини чорних витягнутих зіниць.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍