Читати книжки он-лайн » Жіночий роман 👩💕📚 » Аномальні рідини, Наталія Ольшевська

Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

146
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 67
Перейти на сторінку:

   Відводимо учнів назад до школи, пишемо з Кароліною пояснювальні записки та о 16:00 після підсумкової лінійки їду до будинку Олесі.

   З думками про дівчат навіть частково вдається прогнати роздратування. Завтра ще на розбірки до Малиновського йти… Наш директор не найприємніша людина. Точно надумає чимось погрожувати чи шантажувати. Потрібно також зателефонувати Макару Валентиновичу та детально усе розповісти, адже не виключено, що вони не напишуть заяву до поліції.
   Паркую автомобіль біля того самого під’їзду і лише зараз, коли мене не охоплює паніка, розумію, що колись тут жила Олесина бабуся. Ми бували тут декілька разів. Натискаю на домофоні номер квартири, відчуваючи дивне хвилювання у животі.

- Заходь! – лунає з приладу під дивні звуки.

   Підіймаюся сходами та стукаю в двері. Через декілька секунд вони відчиняються і я обмираю від побаченого.

- Чому сам не зайшов?
- Що з тобою трапилося? – не знаю чи лякатися чи сміятися від того, що бачу.

Олександра

- Ну, я саме збиралася перетворитися знову в людину. Не встигла. Проходь.

   Бачу, як Олег підтискає губи, щоб не розреготатися. Так, вигляд у мене ще той. Ніка зробила з мене принцесу. На волосся вчепила вісім заколок з кольоровими квіточками, які мала в рюкзаку, та зробила макіяж з такою кількістю хайлайтера, що я тепер можу конкурувати за блиском з ялинковою іграшкою або диско-кулею. Повіки до самих брів нафарбовані темно-фіолетовими тінями, тепер мої очі світяться на темному фоні, як два прожектора. Добре хоч помада рожева, яскравих у мене немає.

- А Ніка де?

- Заснула у спальні, - від моїх слів Олег зводить брови на переніссі.

- Щось не так?

- Вона не спить вдень з трьох років. В садочку просто лежить, коли тиха година. Ти вклала її спати?

- Ні, вона сама заснула, коли я показувала їй фото своїх робіт на телефоні.

   Олег лише киває і про щось задумається, потираючи потилицю.

- Піду її будити.

- Навіщо? – не розумію. – Нехай поспить. Чи ти кудись поспішаєш?

- Та ні… - переминається з ноги на ногу. – Ти й так витратила на неї половину дня, не хотілося б тебе напружувати ще більше.

- Поглянь на мене, схоже, що я напружена її присутністю? Сама я собі таку красу не навела б. У нас був веселий день, навіть на прогулянку з собакою ходили. Проходь на кухню. Якщо хочеш переконатися, що з нею все добре, то спальня прямо по коридору.

   Олег роззувається та йде у вказаному напрямку. Прочиняє двері та заходить до кімнати. Не довіряє мені чи скучив за малою? Через цікавість плентаюся слідом. Бачу, як він нахиляється над дівчинкою, акуратно поправляє плед, яким я її вкрила, та цілує в скроню, ніжно погладжуючи волосся. Олег чудовий батько, не зважаючи на те, що став він ним у двадцять років під тиском обставин. Я дуже завинила перед ним і зроблю усе, що він попросить, аби допомогти, адже після його розповіді мене не припиняє мучити відчуття провини. Я його прогнала і лишила розбиратися з тим безладом, що зробила Богдана, сам на сам. Більше я не допущу такої помилки.

   Лишаю цих двох наодинці та йду на кухню. Якщо вже я вирішила розпочати процес загладжування провини, почну з найпростішого – з їжі. Чоловіки завжди голодні. А такі величезні тим паче.

   Буквально за хвилину слідом заходить Олег.

- Ти, мабуть, голодний? Сідай. Ніка замовила борщ. Якраз оціниш наші старання.

- Ви разом готували? – запитує з таким здивуванням, наче ми на Марс разом літали, а не борщ варили.

- Так. Ще Ніка сьогодні допомагала мені виконати замовлення. Дуже зручно мати маленького раба на підхваті, - Олег коротко сміється, а мене вже понесло. – Якщо гарно поїси, то отримаєш солодке на десерт.

   Бачу, як сіпається його адамове яблуко, і тільки тоді розумію, що бовкнула і як двозначно це звучить. Дякую Ніці, що за шаром хайлатера не видно, як горять мої щоки. Дідько, я ж так і не вмилася. Уявляю, як виглядаю. Та ще спокусниця. Добре, що Олег ніяк це не коментує.

- Чимось допомогти? – майже хрипить.

- Е…Так. Тарілки у шафі біля холодильника, - вказую рукою. – Каструля на плиті. Наливай. Я піду вмиюся.

- Добре, - чую вже за спиною, бо прожогом вискочила з кухні. Я навіть не пам’ятаю, коли соромилася востаннє. Господи, це все не до добра.

Олег

   Олеся вискакує з кухні, наче я збираюся на неї напасти. Мабуть, щось помітила на моєму обличчі, бо після слів про солодке думки поблукали геть не туди. Мабуть, таки добре, що вона вийшла, бо навіть її розмальоване обличчя, як у пересмаженої в солярії барбі, не завадило думати про заборонене. Широка футболка змушувала фантазію активно уявляти, що під нею, а короткі обтислі шорти дали можливість належно оцінити її фізичну форму. Усі мої частини оцінили. Тепер доведеться стояти до неї спиною.

   Відкриваю вказану шафу та дістаю дві тарілки. Боковим зором помічаю рух ліворуч, обертаю голову і підскакую на місці від несподіванки, мало не впускаючи тарілки: на підвіконні сидить товстий чорний кіт з жовтими очима, схожими на Олесині. Дивиться на мене, як на злодія, і матляє пухнастим хвостом.

- Я не буду красти тарілок у твоє господині.

   Дожився. Переконую навіть кота, що не маю поганих намірів стосовно Олесі.

Підходжу до плити та відкриваю кришку.

- Будемо їсти! Будемо їсти! – до кухні, трясучи головою, заходить папуга, якого я вже бачив. Не квартира, а контактний зоопарк! Навіщо їй стільки тварин вдома?

   Папуга підлітає на стільницю справа від мене і знов кричить. Як вона терпить цього нестерпного птаха? Далі він нахабніє ще більше і застрибує мені на плече та знову кричить прямо на вухо.

- Не будемо! - гаркаю.

- Будемо ї… - в цей момент пташка уявляє себе бакланом, що пірнає за рибиною, та стрімголов валиться з мого плеча у каструлю з борщем. Господи, здається, я  зварив її папугу! Реагую швидко і пхаю руку прямо в борщ та витягую навіженого ненажеру. Живий! Витріщається на мене так, наче це я його туди головою макнув. Як добре, що борщ не гарячий! Тримаю його на витягнутих руках і не знаю що з ним далі робити. Але, нарешті, він заткнувся.

1 ... 41 42 43 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аномальні рідини, Наталія Ольшевська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"