Читати книгу - "Жагучі серця , Ксана Рейлі"

Розділ 35

Алекс

Два дні... Цілих два дні минуло з того моменту, як Вікторія потрапила в аварію. Я чекав її дзвінка, наче божевільний, а вона навіть не зв'язалася зі мною. Можливо, Гордій не сказав їй, що я приходив? Він же так проти наших стосунків, що зробить усе, аби відгородити Вікторію від мене. Але хіба вона не заходила в інтернет? Вона точно бачила відео з прямого ефіру чемпіонату, коли я витягнув її з автомобіля. І так само вона мала б бачити мою сутичку з тим "зеленим". Я дізнався усе про нього, і тепер цей Адам був моїм найбільшим ворогом. Я хотів його знищити в останньому заїзді, навіть якщо буде ризик постраждати самому.

То чому вона не зателефонувала мені? Невже не хоче бачити? Хіба мій вчинок не переконав її у щирості моїх почуттів до неї? Якби я хотів її усунути з чемпіонату, то нізащо б не біг рятувати. Мороз пройшовся моїм тілом, коли у пам'яті сплив той жахливий момент аварії. Я так сильно злякався за неї, що досі не можу знайти собі місця. Мені хочеться міцно обійняти її, приголубити, поцілувати та переконатися, що вона дійсно в порядку.

Я роздратовано вдарив рукою по капоті автомобіля, а наступний удар ногою отримала передня шина.

— Ти в порядку? — спитав у мене Захар.

Я й забув, що він теж був у гаражі. Злість змушувала мою кров кипіти, а я просто не міг опанувати свої емоції. Міцно стиснув долоні в кулаки, а потім розтиснув їх, намагаючись заспокоїтися.

— Не в порядку, — роздратовано буркнув я. — Чому вона досі не зв'язалася зі мною? Я тримаюся з останніх сил, щоб не поїхати до неї.

— Ти конкретно влип, Алексе.

Я сердито глянув на Захара, який схопив ганчірку, щоб витерти руки від машинного мастила.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Подивися на себе! Ти не можеш зібратися на тренуваннях, вже другий день бавишся з дрібним зламом в автівці, а всі твої думки забиті Вікторією. Я бачив, що вона подобається тобі, але не думав, що дійде аж до такого.

— Дійде до чого? — сердито спитав я. — Ти не думав, що я закохаюся в неї?

— Кохання — це дуже гучно сказано. — Захар криво посміхнувся. — Мабуть, боляче, коли це невзаємно.

— Не зрозумів?

Я випростався та насупився, глянувши на свого брата. Той трохи опустив голову та знизав плечима.

— Чи кохає вона тебе? — спитав він. — Я сумніваюся.

— Ти нічого не знаєш! Між нами було щось значно більше, аніж миттєвий зв'язок.

— Усі бачили, що між вами було. Не думаєш, що це вона те все підлаштувала?

— Відколи це ти став проти Вікторії? — здивувався я. — Хіба вона не подобалася тобі раніше?

— Подобалася, — сухо відповів Захар, відвівши погляд. — Але через твоє зацікавлення у ній, я не робив перших кроків. Не хотів, щоб наші з тобою стосунки зруйнувалися через якусь дівку.

— Не говори так про неї! — гаркнув я.

— Ти забувся, Алексе. Вона — донька ворога та твоя найбільша конкурентка на чемпіонаті. Ти хвилюєшся за неї, не можеш зібратися, а вона чхати на тебе хотіла.

— Про що ти, чорт забирай, говориш? Вікторія мало не померла! Можливо, вона досі втрачає свідомість, може, спить через знеболювальні, не має змоги поговорити зі мною... Дідько, може, у неї просто якісь проблеми?

— Це ти так намагаєшся виправдати те, що вона досі не подякувала тобі за порятунок. А ти, між іншим, теж ризикував, коли мчав до неї.

— Іди до біса, Захаре! — роздратовано сказав я. - І навіть якби той автомобіль горів, я б все одно побіг туди, аби врятувати її. Тому перестань говорити цю дурню та злити мене. Зрозумів?

— Зрозумів, — пробурмотів хлопець. — А ти перестань нервуватися через дрібниці та злитися на кожного, хто хоч якось намагається підтримати тебе.

— Це зовсім не схоже на підтримку.

Я підійшов до дверей металевих дверей гаража та сперся на них рукою. Сьогодні на вулиці було прохолодно, а ще добряче дощило. Я дивився, як краплі дощу падають на землю, утворюючи калюжі. Ще більша злість нахлинула на мене. Десь в глибині душі я розумів, що Захар може мати рацію. Я надто багато віддав Вікторії, тоді коли вона ніколи не обирала мене. Завжди була її сім'я, чемпіонський кубок, вона сама, але ніколи не я. Можливо, їй справді начхати на мене? Але хіба я не знав, яка вона? З першого погляду помітив, яка Вікторія пихата, зарозуміла, самовпевнена, горда та вперта. І так само з першого погляду я закохався в неї. Але водночас вона подарувала мені найщасливіші вихідні разом. Я ніколи не почувався таким потрібним, як тоді.

— Тобі треба розвіятися, — сказав Захар за моєю спиною. — А пам'ятаєш, як ми колись кожних вихідних грали у футбол на майданчику?

Я легко усміхнувся, занурившись у спогади. З появою Захара моє дитинство стало яскравішим, наповненим справжньою дружбою та хлопчачою підтримкою.

— Або коли ми зависали біля телевізора, дивлячись перегони до ночі, аж доки тато не розганяв нас? — спитав я, усміхнувшись.

— А потім ми ховалися у твоїй кімнаті та додивлялися заїзд на планшеті. — Захар засміявся. — Хороші часи були. Треба повторити.

— Ти маєш рацію, — погодився я. — Мені дійсно треба трохи відпочити від усього цього. Може, піти в похід на декілька днів?

— Або можемо з'їздити на риболовлю. Як колись, пригадуєш? Ти, я, твій дідусь і те озеро...

Захар раптом замовк, а мене наче струмом вдарило. Як я міг забути? Він знав! Він знав про те місце. Захар був там зі мною неодноразово. Я різко подивився на нього та міцно стиснув долоні в кулаки. За лічені секунди я перетнув гараж та притиснув Захара до стіни. Вираз його обличчя був спокійним та непохитним. Мене це ще більше роздратувало.

— Ти знав про той будинок! — крізь зуби сказав я. — Це ти зробив, так? Ти сфотографував нас та злив інформацію в пресу? Відповідай!

— Остудися, брате! — буркнув він, навмисно акцентуючи на останньому слові.

Він спробував відштовхнути мене, але я ще сильніше притиснув його до стіни. Моя рука підсунулася до шиї хлопця, і я поки легко стиснув її.

— Я хочу почути правду, Захаре! Ти ж знаєш, що я все одно дізнаюся про це, тому тобі краще бути чесним.

Я сильніше натиснув на його шию. Злість пробирала мене до самісіньких кісток. Погляд Захара змінився за одну секунду. Його блакитні очі потемніли, а вуста хлопця розтягнулися в хитрій посмішці.

— Гаразд! — закричав він. — Так, це я зробив. Я, чуєш?

Я похитав головою, бо мені не хотілося вірити в це.

— Навіщо? Навіщо ти це зробив?

— Бо мене це все вже дістало, зрозуміло? Дістало, що батько помічає тільки тебе. "Алексе, стань чемпіоном! Не розчаруй мене. Ти ж мій син!". А я хто? — Захар аж почервонів від злості. — Хто я такий? Нерідний невдячний син.

Я забрав руку з його шиї та з лютим розчаруванням подивився на нього. Мій брат, моя опора та підтримка, а тепер — зрадник.

— Мені набридло жити у твоїй тіні. Я хотів здобути цей кубок! Хотів довести татові, що кращий за тебе. А потім ця Вікторія з'явилася. Ти так захопився нею, але у неї, чорт забирай, це в крові! Швидкість, перегони, ризик... Вона шаленіє від цього, наче божевільна. Я хотів зламати її, похитнути перед важливим етапом. І мені це майже вдалося, якби ти не вчинив як супергерой та не витягнув її!

— Як ти міг? — спитав я. — Як? Ти готовий був ризикнути нашими життями, аби отримати кубок? Я не думав, що ти такий підступний.

— Емоції інколи беруть верх над здоровим глуздом. Вікторія — живий доказ цьому. Вона сама винна у тому, що з нею сталося. Я лише підштовхнув її.

— Як ти дізнався, що я з нею в тому домі?

— Здогадався, — майже виплюнув він. — Ти тоді почав так похапцем збиратися кудись, а Лія проговорилася, що Вікторія нібито летить у Париж.

— Лія? — перепитав я, насупившись. — Ти її використовував?

— Вона така хороша та наївна, що мене мало не знудило від її ідеальності. Але варто віддати їй належне, адже вона інколи давала мені цінну інформацію, навіть не здогадуючись про це.

Я шоковано дивився на Захара та не бачив більше в ньому свого брата. Він зрадив мене, підставив, використав Лію. Це було дуже низько з його сторони. І все для чого? Щоб показатися перед батьком?

— Я прослідкував за тобою в той день аж до аеропорту, — продовжив говорити він. — Так і дізнався, що ви їдете кудись разом. Зізнаюся чесно, я вагався, але... Через декілька днів я таки поїхав у те селище. Ви були на озері. Не хвилюйся, Алексе, я не підглядав за вами надто багато. Я ж не якийсь збоченець. Всього лише зробив декілька фото та повернувся додому. — Захар криво посміхнувся, а мені так і захотілося вдарити його в обличчя. — Прийшов до батька в кабінет та кинув йому ці фото на стіл.

— Тато знав?

Чергове розчарування вкололо мене в самісіньке серце. Я згадав, як батько накинувся на мене зі звинуваченнями, коли всі дізналися про мій зв'язок з Вікторією. Виходить, що все було всього лише жорсткою грою з його сторони.

— Я хотів показати батькові, що його улюблений син насправді не такий ідеальний. Твої стосунки з Вікторією мали змусити його засумніватися в тобі, але тато вирішив заодно провчити Гордія та його донечку. Це він знайшов той журнал, якому ми злили ваші фотографії. От і все, Алексе! Ти хотів правду — ти її почув. Мені більше нічого сказати.

Я підійшов впритул до нього. Помітив, як Захар легко затремтів. Він знав, що інколи мені важко контролювати свій гнів, а зараз був саме такий випадок.

— А мені є, що сказати тобі. — Я потер долоні в передчутті. — Я довіряв тобі, вважав своїм братом, ділився з тобою усім, що мене тривожило. Мені здавалося, що між нами міцна дружба, але я навіть не здогадувався, що ти так сильно ненавидиш мене весь цей час.

— Це не зовсім так, Алексе.

— Зараз це не має ніякого значення, бо тепер я ненавиджу тебе. — Я замахнувся та заїхав кулаком йому в обличчя. — Це тобі за те, що підставив мене. — Я наніс ще один удар. — За те, що слідкував за мною. — Ще один. — За те, що підглядав та сфотографував нас. За те, що злив фотографії в пресу. За те, що Вікторія ледь не померла через тебе. За те, що використовував Лію. За те, що обманював, маніпулював та діяв за моєю спиною!

Кожне моє слово супроводжувалося ударом. Захар не бив мене у відповідь. Він впав на коліна, і тоді я почав бити його ногами по ребрах. Образа, злість та гнів захопили мене повністю. Я хотів його вбити. У носі закрутило від металічного запаху крові, але я продовжував щосили бити його ногами та руками.

— Годі, Алексе! — почувся знайомий дзвінкий голос.

Я завмер, наче мене паралізувало. Ніжні дівочі долоні охопили мою руку. Тонкі пальці легко виводили круги на моїй шкірі, заспокоюючи мене. Я глянув на свою руку, а тоді підняв погляд вверх. Знайомі сірі очі дивилися на мене, а в них стояли сльози.

— Вікторія? — здивувався я, наче не вірив, що вона справді прийшла до мене.

Дівчина кивнула головою. Я помітив на обличчі Вікторії краплі дощу, а її волосся було повністю мокрим.

— Облиш його, — сказала вона. — Будь ласка. Він не гідний навіть цього.

Ми деякий час мовчки дивилися одне на одного. Я важко дихав, але поступово мій гнів змінювався на спокій. Присутність Вікторії повернула мені контроль, який втратив через злість на Захара. Я глянув на нього, стиснувши зуби.

— Ти мені більше не брат! — сказав я, а після цього плюнув йому в обличчя.

Мені було байдуже, що подумає Вікторія про цей некультурний жест. Я схопив її за руку та повів на вулицю. Деякий час ми йшли під проливним дощем, доки не зупинилися біля мого Мустанга. Я мовчки сів за кермо, а Вікторія застрибнула на пасажирське сидіння. Ми обоє мовчали. Я завів двигун та рушив з місця в невідому сторону, аби лише втекти звідси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍