Читати книгу - "Жагучі серця , Ксана Рейлі"

Розділ 36

Алекс

У салоні автомобіля панувала тиша, і було чутно лише гудіння двигуна та краплі дощу, що вдарялися в лобове скло. Я мовчки дивився перед собою, намагаючись заспокоїтися. Мої пальці міцно стискали кермо настільки, що аж кісточки побіліли. Двірники не встигали витирати скло, бо злива була такою сильною, що розмивала перед очима весь вид. Я з'їхав на узбіччя дороги, біля лісу та заглушив двигун. Мовчанка була нестерпною, але я хотів, щоб Вікторія заговорила першою. Вона мовчала, а її важке дихання відлунювалося в салоні. Вона хвилюється? Можливо, я злякав її тим, що побив Захара? Вона не звикла до таких речей.

— Ти в порядку? — тихо спитала Вікторія.

— Цілком, — відповів я. — А ти?

— І я.

Знову повисла тиша. Я знервовано постукав пальцями по керму. Вікторія легко взяла мою руку у свою долоню. Я глянув униз, насупившись. Вона почала розглядати мої кісточки з подряпинами від бійки. Дівчина легко торкнулася пальчиками до невеликої рани, і я сіпнувся.

— Боляче? — Вікторія нахилилася до моєї руки та подула на подряпини.

Я був здивований таким проявом ніжності з її сторони. Вона підняла на мене свій погляд, а я мало не розчинився у цих красивих сірих очах.

— Не боляче, — сказав я та сперся головою до сидіння. — А тобі?

— Що ти маєш на увазі?

— Аварію. Як ти почуваєшся після того, що сталося?

Вікторія легко усміхнулася мені. Вона ще міцніше стиснула мою долоню та теж поклала свою голову на сидіння автомобіля.

— Я в нормі, — відповіла дівчина. — Завдяки тобі. Ти врятував мене, Алексе.

— Це дрібниці, Вікторіє. Я б не зміг вчинити по-іншому.

— Це не дрібниці. Ти ризикував собою, аби витягнути мене, і мені... Мені так соромно, що я звинуватила тебе в тому, що ти нібито злив ті фото. Я відчувала, що це не міг бути ти, але мій мозок просто не послухав серця. Я згадала, як ти колись сказав, що вдариш мене тоді, коли я найменше цього очікуватиму, і у мене просто таки дах поїхав. Мені було боляче, я почувалася розбитою і захотіла зробити так само боляче тобі. Пробач, Алексе. Я так сильно завинила перед тобою. Пробач... — Вікторія несподівано піднесла мою руку до своїх губ та ніжно поцілувала її. — Пробач... Пробач...

Я не хотів, щоб вона почувалася приниженою, чи щось таке, тому забрав свою руку. Дівчина глянула на мене, і вперше в її очах я помітив щось схоже на страх. Вікторія відвела погляд та гордо підняла голову. Я зауважив, що її пальці надто сильно стискали ремінці маленької сумочки.

— Я зрозумію, якщо ти не пробачиш мені, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Можливо, ти більше не захочеш мене у своєму житті. Так, я помилилася, зробила тобі боляче, але... — Її голос надломився та легко затремтів. — Але мені було так погано без тебе, Алексе. Я постійно думала про нас, згадувала той неймовірний тиждень, який ми провели разом. Я сумувала за тобою дуже сильно. Усе навколо нагадувало про тебе, і від цього ставало ще гірше. Мені прикро, що все вийшло саме так. Я знову повелася як егоїстка. — Вікторія розчаровано похитала головою. — Вибач за те, що я сказала на автодромі.

— Ти говорила, що ненавидиш мене, — згадав я.

— Хіба я можу? Хіба я можу ненавидіти тебе, Алексе, якщо так сильно кохаю?

Я здивувався таким відвертостям. Почути ці слова з вуст Вікторії здавалося мені чимось нереальним. Вона глянула на мене та підсунулася трохи ближче. В її очах блищали сльози, і одна краплинка таки потекла по щоці дівчини.

— Я кохаю тебе, — тихо повторила Вікторія.

Я не знав, що сказати їй. Відповісти взаємністю? Вона і так знає про мої почуття.

— Чесно? — спитав я, щоб переконатися точно.

Дівчина тихо засміялася. Вона охопила своїми долонями моє обличчя та уважно подивилася мені в очі.

— А ти, Алексе? Ти досі любиш мене?

— Я злий на тебе, Вікторіє, — чесно сказав. Вона напружилася від моїх слів, а її усмішка впала вниз. — Злий, що ти не повірила мені та і взагалі подумала на мене. Я злюся, бо ти не зв'язалася зі мною після аварії. Я божеволів цих два дні від хвилювання за тебе.

— Пробач, — вкотре прошепотіла дівчина. — Я хотіла побачитися з тобою раніше, але у нас вдома були невеликі сімейні проблеми. І сьогодні зранку, коли я прощалася з мамою, вона сказала мені, що ти тепер тренуєшся тут. Я одразу ж приїхала до тебе, щоб поговорити.

Я вирішив проігнорувати її слова про прощання з мамою, хоча це мене трохи збентежило.

— Судячи з твого мокрого волосся та одягу, ти багато чула.

Вона кивнула головою. Її руки опустилися на мою шию. Я все ще ображався на неї, але дозволяв їй торкатися мене. Це не давало мені сумніватися, що вона тут, поруч зі мною, в порядку.

— Я прийшла у той момент, коли Захар зізнався. Мені не хотілося заходити в гараж, тож я залишилася на вулиці й трохи підслухала. Потім, коли ти вже не міг контролювати себе, я вирішила втрутитися, щоб зупинити тебе.

— Добре, що ти прийшла, — тихо сказав я, торкаючись її руки. — Я злякав тебе?

Вона похитала головою, заперечуючи. Я відчув неабияке полегшення, бо мені не хотілося, щоб Вікторія боялася мене чи думала, що я коли-небудь завдам їй шкоди.

— Мені шкода, що так вийшло з Захаром, — мовила вона. — Я гадала, що він твій брат. Між вами була така міцна дружба, що я досі не можу повірити, що він так вчинив з тобою.

— І батько теж виявився причетним. Хочу з'їхати з дому.

— І що ти будеш робити?

Я знизав плечима. У мене поки не було часу, щоб щось придумати, але я знав точно, що більше ніколи не повернуся в батьківський будинок.

— Мабуть, орендую якусь квартиру до кінця чемпіонату, а після цього поїду кудись. Може, повернуся в Берлін? Не знаю, Вікторіє.

— Поїдеш? — перепитала вона.

В її очах знову спалахнув страх. Вона засмучено зітхнула та знервовано прикусила свою нижню губу, обдумуючи мої слова.

— Я з самого початку приїхав сюди на деякий період, — сказав я, дивлячись їй в очі. — Можливо, ти хочеш, щоб я залишився тут, але я не зможу.

— Добре. Якщо ти так бажаєш, Алексе. У нас ще є три тижні, які ми, я сподіваюся, проведемо разом. Ти ж пробачив мені?

Вона уважно дивилася в мої очі, очікуючи відповіді. Вікторія була напружена та схвильована. Я вперше бачив її такою невпевненою.

— Я починаю нервувати, коли ти так довго мовчиш, — ледь чутно сказала вона.

Вікторія трохи схилила голову, піднявши обидві брови. Мені подобалося мучити її мовчанкою, але ця гра вже втомила мене. До біса образи! Я так сильно хочу обійняти Вікторію.

Я трохи опустив сидіння та легко постукав долонею по своїй нозі.

— Твоє запрошення — це означає так? — спитала Вікторія.

Вона залізла мені на коліна, усміхаючись. Руками дівчина обіймала мою шию, а я опустив свої долоні на її стегна.

— Так, — відповів я.

— То... Мир?

Вікторія підняла свій мізинець. Я кивнув головою та зачепив його своїм. Вона мило хмикнула, нахилившись ближче до мого обличчя. Наші погляди зустрілися в довгому зоровому контакті. Нам обом хотілося такого жаданого поцілунку, але жоден з нас не робив першого кроку.

— Поцілуй мене, — попросила Вікторія.

Я похитав головою, заперечуючи. Вона насупила свої брови та ображено надула губи.

— Ти поцілуй, — сказав я. — Це ти ж просиш у мене пробачення.

— Добре. Куди ти хочеш, щоб я поцілувала тебе?

— На твій розсуд.

Вона зручніше сіла на моїх колінах, охопивши долонями моє обличчя. Вікторія цілувала мене в чоло, щоки, ніс, шию. Її поцілунки були короткими, але такими приємними. Та все ж мені хотілося чогось більшого. Я так сильно скучив за її солодким запахом, неймовірним смаком, відчуттям ніжної шкіри під моїми губами. Я підняв свою руку до задньої частини її шиї та притиснув Вікторію до себе, зануривши пальці в шовковисте волосся. Вона ахнула, коли наші губи зіткнулися. Вікторія не пручалася та дозволяла мені цілувати її так, як мені цього хотілося. Щобільше, вона відчайдушно відповідала мені на поцілунок. Наші губи рухалися в такт, язики спліталися, а зуби інколи стукалися, бо це не був обережний поцілунок. Я насолоджувався нею за весь той період, коли вона не була поряд зі мною. Її нігті легенько дряпали шкіру на моїй шиї. Це ще більше розпалювало мене, але я відкинув свої бажання якнайдалі. Мене дратував той джинс на її ногах, тож я сильніше стиснув стегна Вікторії. Вона так сильно сіпнулася, що випадково вкусила мене в нижню губу.

— Ауч! — скрикнув я, торкнувшись пальцем своєї губи.

— Ох, вибач! Це... Просто моя ліва нога в синяках після аварії, — пояснила Вікторія. У той момент я почувався останнім егоїстом. — У будь-який інший момент я не була б проти, щоб ти торкався мене так грубо, але зараз це трохи боляче.

— Пробач, — прошепотів я, притулившись своїм чолом до її. — Як багато у тебе синяків?

— Ще рука, — тихо відповіла Вікторія.

Я зняв з неї шкіряну куртку. На ній була майка, що відкривала її руки. Я опустив погляд на ліву руку Вікторії, де було декілька синяків, що тягнулися від плеча до ліктя. Піднявши долоню вверх, ніжно провів пальцями по фіолетових слідах. Шкіра Вікторії покрилася сирітками від мого дотику. Я нахилився нижче та почав обережно цілувати кожен синяк на її тілі. Вона раптом схлипнула. Я зупинився та підняв на неї свій здивований погляд.

— Я так сильно сумувала за тобою, Алексе, — сказала вона, міцно обійнявши мене за шию.

Сльози стікали з її очей. Я ніколи не бачив, щоб Вікторія так сильно плакала. Обійнявши її обома руками, я почав долонею водити по спині дівчини. Вона схлипувала та тремтіла від ридань, міцно схопившись за мене, наче за рятівний жилет.

— Все добре, — прошепотів я, намагаючись заспокоїти її. — Я поруч з тобою. Так буде завжди. Я ніколи тебе не залишу, чуєш?

— Але ти хочеш поїхати, — після чергового пориву сліз мовила Вікторія.

— Ми... Ми розберемося з цим. Разом.

Я шепотів Вікторії заспокійливі слова, ніжно водив рукою по її спині, цілував плечі, шию та щоки. Згодом вона нарешті заспокоїлася. Вікторія трохи відсунулася, спершись спиною до керма.

— Ти мій герой, Алексе. — На її обличчі розцвіла широка усмішка. — Я завжди буду вдячна тобі за порятунок.

— Ти теж врятувала мене, Вікторіє. Ти допомогла мені побороти страхи та забрала мої кошмари. Для мене це дуже багато означає.

Ми деякий час мовчки дивилися одне на одного, наче зізнавалися у своїх почуттях. Ми не казали вголос про те, як сильно кохаємо одне одного, але наші очі говорили все за нас.

— Мої батьки розлучаються, — раптом сказала Вікторія. Ця новина мене відверто здивувала. — Мама хоче подати заяву на розлучення. Вона сьогодні зранку пішла з дому, а тато... Чесно кажучи, я ніколи не бачила його таким засмученим, зневіреним та розбитим.

— Чому твоя мама хоче розлучення? — спитав я. — Вона, здається, сильно кохала твого батька.

— І досі кохає. Просто... Тато інколи може погарячкувати, і того разу він перегнув палку. Батько образив її словами, сказав те, чого не варто було говорити. Звісно, маму це зачепило. Вона пішла, але і він теж страждає. Я не хочу, щоб вони розлучалися.

— Розлучення — це завжди погано. Моє життя перетворилося на жах, коли батьки розлучилися. Але, Вікторіє, в моїй сім'ї мама завжди любила тата більше, аніж він її. Це було одержиме хворе кохання, але у твоїх батьків все по-іншому. Я впевнений, що у них справжні взаємні почуття.

— І як тепер бути? — спитала Вікторія та задумано відвела погляд.

— Не дай їм розлучитися.

— Як? Що я можу зробити? Вони навіть не хочуть бачити одне одного. Якщо тато і зробить перший крок, то мама через свою гордість обернеться та втече. Їм треба поговорити, а вони пручаються.

— Когось мені це нагадує, — тихо пробурмотів я.

— Мене? — спитала Вікторія. Я кивнув головою. — Ну, вони ж мої батьки.

— Значить, треба підштовхнути їх до цієї розмови. Думаю, що варто створити умови, в яких вони зможуть відверто поговорити про все...

— Точно! — скрикнула дівчина та раптом так сильно поцілувала мене в губи, що я аж завмер від здивування. — Ти геній, Алексе! Ми влаштуємо їм підставне побачення.

— Як варіант, — погодився я.

Вікторія радісно сплеснула в долоні та знову міцно обійняла мене. Вона ще щось говорила про те, який я розумний, і як їй пощастило зі мною. Я ж тим часом просто насолоджувався її присутністю та міцними обіймами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍