Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Розділ 12

Після напівтемряви підвалу полуденне сонце сліпило так, що навіть очі засльозилися. Неприємна мряка, що висіла в повітрі кілька днів поспіль, нарешті вгамувалася, і погода порадувала справжнім весняним теплом. Дітвора, що увесь цей час сиділа по хатах, висипала на вулиці, і з радісним вереском та криками гасала в якихось своїх, незрозумілих дорослим, іграх. Щаслива пора… Ще не треба здавати кров, от і хлюпає енергія через край. А от батьків уже навіть сонячний день не тішить. Так і сидять по квартирах і бараках, бережуть сили, поглядаючи на пустунів з вікон.

По мені лише мазнули байдужими поглядами, набагато більше зацікавившись зв'язками щурів. Багато хто, напевно, цієї миті позаздрив розміру здобичі, але не надто — розуміли: полювання вимагає стільки сил, що виручених грошей може не вистачити на відновлення. Якби було інакше — полювали б усі. Але щось немає охочих. Власне, я й сам би ніколи не сунувся до підвалу, якби не дар того таємничого візитера, після незрозумілого та пишномовного монологу котрого я прокинувся з інтерфейсом у голові.

Жаль, що я так і не згадав ні слівця з його тиради, а він більше не з'являється. Міг би хоч наснитися. Або через систему завдань якусь підказку дати. Вивісити, наприклад, головне завдання. Типу, врятуйте Землю від злісних загарбників. А чого? Однією лівою, мля… Я ж крутіший за пожежну драбину.

— Доброго дня, хазяїне!

Натурально крутий став. Раніше заходив у харчевню майже як віруючі до храму, тільки не хрестився, а тепер ввалююся наче у власний клозет по потребі.

— Ось. Приймай.

— Радий тебе бачити, Лео… — Возген звертає розмову з кимось, кого я не бачу за завісою, і повертається до мене. — Бачу, що й сьогодні день був щасливий, і ти не з порожніми руками.

— Щастить трохи… — скромно знизую плечима і викладаю на прилавок вісім тушок.

— Вісім? — Уточнює Возген. — Ммм… Там теє… до мене приходили від Алтая. Я так зрозумів, ти тепер, незалежно від улову, три монети в їхню казну віддаєш?

Взагалі ми трохи не так домовлялися. Розмова була про половину. Ну, та гаразд. Не збіднію…

— Все вірно…

— А чи не надто вони на тебе наїхали? — несхвально підтискає губи Возген. — Це ж не халява, чесний заробіток.

— Нормально. Завтра приволочу двадцять тушок, ось їм і не обломиться.

— Зрозумів. Втім, це ваші справи, — підводить рису під темою господар харчівні. — Тримай, — підштовхує до мене один мідяк. — Замовиш щось?

— Обов'язково… Тільки, спершу, глянь на це… — викладаю поряд із тушками уламки дрона. — Не зацікавить, випадково?

— Дрон Хантерів?.. — у Возген від надміру почуттів навіть щока засмикалася. — Де ти його взяв?

— Не повіриш, у підвалі знайшов… Щурі догризали…

— У підвалі? Пацюки? — перепитав той, проводячи пальцями по глибоких зазубринах на обшивці. — Льоню, ти за кого мене тримаєш? За ідіота? Хочеш сказати, що це вони так понівечили титановий корпус? Це ж які ікла мають бути?

— Ну, щурі теж різні. Іноді зустрічаються дуже великі особини.

— Розміром із шафою?

— І такі теж…

— Розповідай! — пильно зиркнув Возген. — Що ти ще бачив?

— Купиш, розповім.

— Скільки ти хочеш?

— П'ять срібних монет...

— Чому не десять? — пирхнув Возген. — Дві…

— Якщо дві, то без коментарів.

— Добре... три... — він кинув на прилавок три білі кругляки, а зворотним рухом згріб з нього уламки дрона. — Але за це ти викладеш усі подробиці. Ти зрозумів?

— Це дуже широке поняття. Уточни... — сказав я, одночасно читаючи привітання з отриманням наступного рівня торгівлі та відкриттям досвіду «Переконливість».

— Льоню, годі дурня клеїти. Подробиці особистого життя, яких дівчат волієш, улюблений сорт пива і тому подібне можеш зберегти в таємниці, а ось про те, де ти полював і що ще цікавого там бачив — я хочу знати від «А» до «Я».

— Полюю, поки що, тільки в підвалі свого будинку. А що бачив… Труби зовсім поіржавіли. Думаю, якщо колись дадуть світло та воду, то каналізація…

— Не зли мене, хлопче! — недобре примружився Возген. — Я тільки на вигляд такий милий. А коли злий — сам себе боюся!

— Все, все… — підняв я руки примирливим жестом. — Жарт… Труп Ха-Ксіна, сержанта із групи швидкого реагування цікавить? Точніше, те, що щурі від нього залишили.

Ніколи не думав, що чоловік такої великої статури може рухатися настільки швидко. Возген одним рухом перемахнув через прилавок, зграбастав мене за комір і впечатав спиною в стіну.

— Звідки знаєш, хто він? Якщо там лише огризки?

Очі господаря кнайпи опинилися на одному рівні з моїми, і, зазирнувши в них, я зрозумів, що жарти закінчилися. Одне необережне слово, і все. Мене більше не знайдуть. Навіть як начинку для чебуреків.

— Там посмертний жетон лежав поряд, — вибрав я найправдоподібнішу відповідь, дивлячись при цьому якомога чесніше.

— Ти вмієш читати мовою Хантерів? — недовірливо уточнив Возген, продовжуючи свердлити поглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍