Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Розділ одинадцятий

Нові видовища оточували Ґольдмунда тут, у місті, і нове життя почалося для нього. Так само як цей край і це місто прийняли його радісно, привабливо й щедро, так і це нове життя зустріло його з радістю і сподіваннями. Якщо глибоко всередині причина смутку і знання залишалася недоторканою, то зовні життя все одно вигравало для нього всіма барвами. У житті Ґольдмунда починався найрадісніший і найбезтурботніший час. Багате єпископське місто зустріло його різним мистецтвом, жінками, купою приємних ігор і видовищ; а майстерність, що народжувалася в ньому, дарувала йому нові відчуття і досвід. З допомогою майстра він знайшов житло в будинку позолотника біля рибного ринку і навчався в обох мистецтву працювати з деревом і гіпсом, фарбами, лаком та сусальним золотом.

Ґольдмунд не належав до тих нещасливих митців, які, маючи неабиякий дар, не могли знайти правильні засоби для його вираження. Адже є чимало таких людей, яким дано глибоко розуміти красу світу і носити в душі високі, благородні образи, але вони не знаходять шляху втілити ці образи, виставити і віддати їх на радість іншим. Ґольдмунд не страждав цим недоліком. Він легко і з задоволенням працював руками, опановуючи прийоми і навички ремесла, з такою ж легкістю на дозвіллі навчився у товариша грати на лютні, а на недільних танцях у селі – танцювати. Навчання давалося легко, якось само собою. Правда, щоб опанувати різьблення по дереву, йому доводилося докладати зусиль, долати складнощі й розчарування, зіпсувати не один гарний шматок деревини і не раз добряче порізатися. Але він швидко пройшов ази і набув вправності. Проте майстер часто був ним незадоволений і казав щось на зразок: «Добре, що ти не мій учень чи підмайстер, Ґольдмунде. Добре, що ми знаємо, що ти прийшов з великої дороги, з лісів і коли-небудь повернешся туди знову. Хто не знає, що ти не міщанин і не ремісник, а бездомний гуляка, той міг би легко піддатися спокусі і зажадати від тебе того й сього, що вимагає будь-який майстер від своїх людей. Ти прекрасний працівник, коли сам цього хочеш. Але минулого тижня ти два дні байдикував. Учора ти повинен був відполірувати двох янголів у майстерні, а ти там півдня проспав».

Він мав рацію зі своїми докорами, і Ґольдмунд слухав їх мовчки, не виправдовуючись. Він сам знав, що не був надійною і старанною людиною. Доки робота його захоплювала, ставила перед ним складні завдання або радувала усвідомленням власного вміння, він був ревним працівником. Важку ручну роботу він виконував неохоче, а завдання неважкі, але такі, що вимагають часу і старання, яких у ремеслі багато і виконувати їх треба сумлінно і терпляче, були йому зовсім нестерпні. Він часом дивувався через це сам собі. Невже кількох років мандрів було досить, щоб зробити його ледачим і безвідповідальним? Чи це, може, спадок від матері, який у ньому розвинувся? Чи чого ще бракувало? Він прекрасно пам’ятав свої перші роки в монастирі, де був старанним і хорошим учнем. Чому тоді у нього було стільки терпіння, а тепер немає, чому тоді він міг невтомно займатися латинським синтаксисом і вивчати всі ці грецькі аористи, які в глибині душі були йому зовсім не важливі? Він не раз замислювався над цим. То була любов, це вона давала йому силу й окрилювала; його навчання було не чим іншим, як пристрасним бажанням подобатися Нарцисові, а його любов можна було завоювати тільки через повагу та визнання. Тоді, заради одного лише схвального погляду улюбленого вчителя, він міг цілими годинами або й днями докладати зусиль. Потім мета була досягнута, Нарцис став його другом, і, як не дивно, саме вчений Нарцис показав йому його непридатність до вченості і змусив згадати втрачений образ матері. Замість вченості, чернечого життя і чеснот його сутність опанували могутні первісні інстинкти: стать, любов до жінок, прагнення незалежності, бродяжництво. Та ось він побачив майстрову статую Марії, відкрив у собі художника і розпочав нове осіле життя. І що тепер? Куди рухатися далі? Що йому заважає?

Спочатку він не міг цього зрозуміти. Ясно було тільки одне: хоч він і захоплюється майстром Ніклаусом, але любить його зовсім не так, як любив колись Нарциса, і що йому зараз навіть приємно розчаровувати і сердити його. Це було пов’язано, так йому здавалося, з роздвоєною сутністю майстра. Образи, створені руками Ніклауса, принаймні, найкращі з них, були для Ґольдмунда важливими взірцями, але сам майстер взірцем дня нього не був.

Поруч з митцем, який створив Божу Матір з найскорботнішими і найпрекраснішими вустами, поруч з ясновидцем і знавцем, руки якого дивовижним чином могли відобразити у видимих формах глибокий досвід і відчуття, в майстрі Ніклаусові жив іще інший: дещо суворий і боягузливий господар дому і ремісник, вдівець, який разом з донькою й некрасивою служницею вів спокійне і малопомітне життя у своєму тихому будинку, чоловік, який чинив рішучий спротив найсильнішим Ґольдмундовим інстинктам, задовольняючись тихим, розміреним, дуже впорядкованим і благопристойним життям.

Попри те що Ґольдмунд поважав свого майстра, попри те що він ніколи не дозволив би собі розпитувати інших про нього або висловлюватися щодо нього перед іншими, через рік він уже до найменших дрібниць знав усе, що тільки можна було знати про Ніклауса. Цей майстер був важливий для нього, він любив його і так само ненавидів, він не давав йому спокою, і тому учень з любов’ю і недовірою, з постійною цікавістю намагався проникнути у схованки його вдачі й життя. Він бачив, що у Ніклауса не було в домі ані учнів, ані підмайстрів, хоча місця було вдосталь. Він бачив, що той зовсім рідко кудись ходить і так само рідко запрошує гостей до себе. Він бачив, як той зворушливо і ревниво любить свою красиву доньку і намагається заховати її від будь-кого. Він знав також, що за суворою і передчасною стриманістю вдівця грали ще живі інстинкти, так що іноді, отримавши замовлення деінде, він за кілька днів подорожі міг на диво змінитися і помолодшати. А ще якось, в одному незнайомому містечку, де вони встановлювали різьблений амвон, він помітив, як Ніклаус увечері потайки ходив до продажної жінки, після чого кілька днів був неспокійний і не в гуморі.

Згодом, крім цієї цікавості, з’явилося ще щось інше, що утримувало й непокоїло Ґольдмунда в домі майстра. Це була красуня-донька Лізбет, яка йому