Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 16

Я здригнулася і зблідла. Це не залишилося непоміченим для мого чоловіка, який через мою реакцію ще більше розсердився. Ну так, це правда! Якщо я тут залишусь, то більше не побачу Шурика. Чому мені раніше не спало на думку, що за мене теж хтось може переживати? Звісно, я хвилююся за нього, це зрозуміло. Але я не подумала, що йому теж буде боляче, коли він дізнається, що я зникла.

Сашко був для мене набагато більше, ніж просто друг. Він був мені як друг, брат, а іноді навіть як батько. Йому я довіряла всі свої дівочі таємниці та розчарування. Він завжди був готовий мене вислухати, підтримати та допомогти. Одного разу він навіть врятував мені життя.

А цей! Мій чоловік, та він... та він... Я вже зібралася було висловити все, що думаю про нього, коли зіткнулася з вельми лютим поглядом! Обличчя Діна скам'яніло, зуби так сильно зціпилися, що навіть шкіра на вилицях побіліла.

Та він же мене ревнує! Зустрінься йому зараз Шурик на дорозі, сталася б маленька локальна війна. І я навіть жодної секунди не сумніваюся, хто б у поєдинку здобув перемогу. Карате проти магії ніщо. Це ж треба, який Отелло! Чи, може, побігти помолитися на ніч?

Схоже, маленької дамської істерики мені не судилося влаштувати. Навпаки, треба терміново заспокоїти чоловіка, інакше він тут усе рознесе в тріски. Десь глибоко всередині почала з'являтися тиха, скромна і несмілива думка.

Чи може бути таке, що я потрібна йому не тільки як об'єкт дітонародження, і не тільки тому, що мене йому пророкували, а як я сама? Як звичайна дівчина буває потрібна звичайнісінькому хлопцеві. Але я швиденько відігнала цю думку, як нічим не підтверджену та просто неможливу. Реакцію Діна списала на інстинкт власника і нічого більше. Цей інстинкт треба було терміново вгамувати.

– Послухай, я тобі правду сказала, – почала я, дивлячись прямо в очі чоловіка, що виблискували жовтими іскорками. – Одяг я справді приготувала свій, бо в дорозі в ньому зручніше, сумку теж із собою завжди беру. Я не обманюю тебе. Якщо виявиться, що Талію можна повернути лише в одному випадку – обмінявши її на мене, намагатимусь, щоб це сталося. Але якщо раптом з'ясується, що є хоча б невеликий шанс, що цього не потрібно... – я зупинилася, а Дін, дивлячись на мене, продовжив:

– Ти залишишся зі мною?

– Так, залишусь, – підтвердила я. Чим чорт не жартує, коли Бог спить? Може, й справді, цей чоловік – моя доля? І чи не зроблю ще гірше, якщо втечу від нього? Скільки ще людей може постраждати? Оскільки мій чоловік не зупиниться, поки знову мене не знайде. – Тільки не квап мене.

Десь через дві години, підкріпившись і привівши себе в порядок (а Дін ще й вирішував якісь невідкладні справи зі своїм першим радником), ми стояли біля гаражів із машинами.

Проходячи через палацовий парк, я ледь не рота не розкрила, розглядаючи рівні, як під лінійку, алейки та ряди кущів. Майстерно підстрижені у формі тварин і геометричних фігур дерева, мальовничо прикрашені квітами фонтани, невеликі ставки із золотими рибками та зарослими зеленню бортами — усе це зачаровувало.

А зараз я від захоплення мало не запищала. Машина! Яка ж красуня, прямо ластівка догори ногами! Ой, щось не те думаю, швидше, піонерка на урочистій лінійці – білий верх, чорний низ. Поки я, зітхаючи, нарізала кола навколо машини, милуючись блискучою на сонці лялечкою, Дін і Артур вже сідали на свої місця.

– Наталю, – пригрозив Кордевідіон. – Залишишся вдома.

– Іду, – через секунду я вже сиділа поруч із Діном. Тільки-но він почав вирулювати широкою алеєю до воріт, з дверей, розташованих на торці будівлі, вискочила Террі і кинулася до нас.

– Що там ще трапилося? – застогнав мій чоловік і зупинився. – Жодного спокою немає.

А через хвилину я вже заливалася сміхом, приміряючи голубенький чепчик, який принесла моя турботлива покоївка, щоб сонце не напекло голову в дорозі. Цей маленький епізод трохи підняв настрій усім присутнім. Біля воріт до нашої компанії приєдналися два десятки вершників, і ми нарешті вирушили в дорогу.

Протягом шляху ми кілька разів зупинялися, щоб розім'яти ноги після тривалого сидіння і, як кажуть, дівчатка – наліво, хлопчики – направо. Вже минуло полудень, коли ми дісталися маленького будиночка пророчиці. Нам назустріч вийшла молода дівчина невеличкого зросту. Здається, вона навіть нижча за мої метр шістдесят. То це і є та чаклунка, яка влаштувала весь цей гармидер? Вона ввічливо вклонилася і запросила нас до будинку.

Після вступних промов і пояснення причини прибуття вінценосного подружжя, Олівія провела сеанс, оголосила результат і тепер чекала нашої реакції на нього.

– Не може бути! – першим прокинувся Артур. – Цього просто не може бути! Ти щось наплутала, відьмо, подивися ще раз у свою демонську кулю!

– Перепрошую, але помилки немає. Скільки б я не дивилася в кулю, результат буде той самий.

Світловолосий чоловік розгублено подивився на нас і знову сказав:

– Та не може такого бути! Я хочу, щоб моя дочка повернулася додому!

– Але тоді є ймовірність, що вона ніколи не створить сім'ю. Чоловік, призначений їй долею, залишиться в іншому світі. Якщо ми повернемо Талію, її життєвий шлях знову зміниться, і зараз я не можу передбачити, що буде далі. Можливо, вона вийде заміж, матиме дітей, але такого чоловіка, якого призначила їй Доля, вона більше не зустріне. Чи готові ви взяти на себе таку відповідальність?

– Готовий і беру. Я хочу, щоб моя дочка повернулася додому!

– Тоді є ще одна проблема. Мені потрібно зв'язати її закляттям з кимось, щоб обміняти її на людину з нашого світу.

Пророчиця відступила, подивившись на Кордевідіона, який повільно підводився, поки не випростався на весь свій двометровий зріст. Він подивився на мене і спокійно сказав:

– Олівія! – дівчина навіть здригнулася від його крижаного голосу, причому вперше він назвав її на ім'я. – Якщо моя дружина зникне, ти проживеш після цього не більше як хвилину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍