Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Дівчина відступала, поки не відчула спиною стіну. Я спробувала підвестися. Лише спробувала. Не встигла й поворухнутися, як на плече лягла важка рука, притискаючи мене до стільця. Я смикнула плечем, але нахабна долоня залишилася на місці.

– Дін, дозволь встати, – зробила я ще одну спробу підвестися. І знову марно.

– Ти чуєш чи ні? Пусти мене, я сказала! – чоловік обернувся і подивився на мене.

– Сиди.

– Тільки уточнити хочу дещо, – сказала я, все ще намагаючись позбутися його руки.

– Запитуй сидячи, тебе й так усім добре чути.

– Тоді й ти сядь, нема чого нависати наді мною, як Пізанська вежа, – зухвало відповіла я, краєм ока помітивши кинутий Олівією погляд у мій бік.

І якщо я не помилилася, вона ледве стримувала усмішку, дивлячись на нас. Виходить, вона не так сильно його й боїться, як намагається показати. І що її так розсмішило?

Дін окинув мене сердитим поглядом, пробурчав щось на кшталт – деякі дружини зовсім знахабніли й начхати хотіли на думку чоловіка, потім сів поруч зі мною. Зовсім не звернувши уваги на його обурення, я подивилася на віщунку і запитала:

– Олівія, ти точно впевнена, що суджений Талії перебуває у моєму світі? – почувши збоку ледве чутне гарчання, швиденько виправилася. – Точніше, у світі, де я раніше жила?

– Точніше не буває, Ваша Величносте.

– А ти можеш сказати, як його звуть?

– Ні, не можу. Я тільки бачила, як він виглядає, його ім'я мені не відкрилося.

– А нам ти можеш показати, як він виглядає? – не здавалася я.

– Ні, не можу.

– Чому? – втрутився Дін. – Наталю ти мені показувала.

– Я впевнена, що мені цього робити не слід, отже, і не зроблю.

– Ще одне питання. Ти сказала, що тобі потрібно когось зв'язати закляттям, чи це означає, що цей хтось не обов'язково я?

– Означає, – підтвердила Олівія.

– Тоді хто? – я розгублено перевела погляд з Олівії на Діна.

– Якщо інакше мою дочку назад не повернути, – пролунав голос притихлого Артура, – тоді піду я.

Час від часу не легше, навіщо повертати доньку сюди, якщо однаково не бачитимеш її?

– Артуре, – почала я і замовкла, підбираючи потрібні слова. – А ви не боїтеся, що якось ваша дочка дізнається, що була можливість... – я зупинилася, так і не знайшовши потрібних слів, – потім все ж таки закінчила свою думку. – Ви не боїтеся, що вона не простить вас?

– Може, й не пробачить, зате вона буде вдома серед рідних. Знайде вона собі чоловіка, і діти в неї будуть, у цьому я певен.

– Але чи буде вона щасливою? – не переставала я запитувати.

– Ваша Величність, а ви щасливі? – світловолосий чоловік подивився мені прямо в очі, очікуючи відповіді. Я дивилася на нього, не знаючи, що сказати. Він сприйняв це по-своєму і знову підтвердив своє рішення:

– Талію треба повернути, вона буде щасливою і тут. Олівія, роби те, що потрібно, я згоден обмінятися з дочкою.

– Досить! – перебив його чоловік. – Зараз ніхто ні з ким не змінюватиметься. Їдемо додому, там вирішимо, що робити. Може, хтось добровільно захоче до іншого світу, чи мало. Якщо все вирішиться, повернемось сюди завтра ввечері.

– Чому ввечері? – обурився Артур.

– Щоб Талія точно вдома була, хто знає, де вона може бути вдень, – Дін підвівся і, піднявши мене за руку, подався до дверей.

– До побачення, Олівія, – попрощалася я, на відміну від двох невихованих чоловіків, які не дотримувалися правил елементарної ввічливості.

– До побачення, Ваша Величність, – відповіла дівчина, зачиняючи за нами двері.

До палацу ми дісталися вже було зовсім темно. Артур подався до кімнати, яку займав до цього. Дін провів мене до моєї спальні й, вибачившись, що не зможе зі мною повечеряти, пішов. Я викликала Террі й впала на стілець. Все ж дорога забрала багато сил. Двері відчинилися, і в кімнату прослизнула покоївка.

– Доброго вечора, пані, – привітала вона мене. – Я така рада, що ви повернулися.

– Доброго вечора, Террі. Знаєш, не можу вирішити, радію я поверненню, чи ні. Але гаразд, що вже сталося, то сталося. До речі, Террі, чому ми все у спальні? Тут ще є де побути? Музика є, чи подивитися щось? – спитала я, знімаючи одяг.

– Ну, звісно, ваша вітальня, наприклад, – я аж обернулася від подиву.

– Моя вітальня? Де вона?

Тепер здивувалася служниця:

– Так ось же! – підійшовши до стіни між диваном і кріслом, вона взялася за золотисте кільце і потягла його. Стіна зрушила убік, відкривши двері до сусіднього приміщення. Я помітила це колечко, але якось не звернула на нього уваги. Висить і висить собі, отже, так треба.

– Проте… – простягла я. – Перший раз бачу, щоб у вітальню через спальню треба було діставатися.

– Не треба через спальню добиратися, – відповіла покоївка. – Двері в коридор є, – пройшла через кімнату і показала ці двері, відчинивши їх. Прямо день відкриттів, точніше, вечір. А я стільки разів проходила повз і не звертала уваги, що це, виявляється, вхід до вітальні Моєї Величності. Террі, зачинивши двері, повернулася до спальні й запитала:

– Сорочку?

– Ні, не треба, – хоч я втомилася, але спати мені зовсім не хотілося. Та й не так вже й пізно, щоб спати. – Дай мені сукню і піди подивися, може, не спить хтось із фрейлін. Нехай прийдуть до мене. О! – згадала ще. – Я ж їсти хочу. Скажи, хай нам вечерю принесуть, на... скільки там нас буде.

Террі кивнула і вирушила виконувати доручення. Коли я ще застібала на сукні ґудзики, які цього разу були, як не дивно, спереду, двері прочинилися, і зазирнула Федеріка.

– Заходь, – кивнула їй головою. Вона прослизнула в кімнату, за нею ввійшла ще одна фрейліна. Обличчя знайоме.

– Е... Аертіна? – пригадала я.

– Діеріна, Ваша Величність, – прикро, не те пригадала. Гаразд, запам'ятаю ще.

– Проходьте у вітальню, дівчатка, зараз нам вечерю принесуть, – закінчивши із сукнею, причесалася і пройшла за фрейлінами, які вже увійшли. Побіжно оглянула кімнату, декоровану в ті ж тони, що й спальня. Тут, виявляється, багато чого цікавого було. Наприклад, піаніно (грати не вмію), гітара (грати вмію), книжкова шафа в три полиці, заставлена ​​книгами.