Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       У коридорі його увагу привернула Марієтта, яка стояла осторонь, ховаючи обличчя у хустинку. Її плечі ледь помітно тремтіли, і він, відчувши, що зараз це важливіше за все, залишив Мартіна і попрямував до сестри. «Марієтто», — тихо промовив він, зупиняючись поруч. Вона спробувала відвернутися, ховаючи сльози, але її очі, червоні й затуманені, видали весь її біль. «Я... я не можу більше це витримати», — зламавшись, прошепотіла вона. Її голос був майже нечутний, але він різонув хлопця по серцю. Він мовчки простягнув руки і обійняв її, відчуваючи, як вона зі всіх сил тримається, щоб не розпастися остаточно. «Ти сильна», — прошепотів він, притискаючи її до себе. «Але не треба бути сильною завжди. Ти можеш просто плакати. Я поруч» — додав король. Його слова були простими, але щирими, і Марієтта нарешті дозволила собі випустити сльози. Вона плакала мовчки, хапаючи повітря, наче кожен вдих давався їй з неймовірним зусиллям. «Я навіть не попрощалася з ним...», — прошепотіла дівчина крізь сльози, сховавши обличчя в червоній мантії старшого брата. Ігвард опустив погляд, намагаючись знайти правильні слова, але розумів, що нічого не може сказати, щоб полегшити її біль. «Він знав, що ти його любиш. Знав кожен день, коли ти була поруч із ним. Це важливіше за будь-які слова», — нарешті сказав Ігвард. Вони стояли так ще довго. Ігвард міцно тримав її, захищаючи від усього світу, поки вона поступово заспокоювалася, а Мартін та Гвен були поряд, співчуваючи принцесі. Нарешті вони помітили, як дихання ставало рівнішим, а сльози — менш рясними. «Дякую», — тихо сказала Марієтта, підводячи голову. Ігвард кивнув, легенько торкнувшись її плеча. «Пам’ятай, що ти не одна. І я завжди поруч»  — промовив він та обережно вів її до покоїв, а поряд йшли вірні слуги.

       Ігвард йдучи до своїх покоїв побачив Олафа, який просто стояв і дивився на стіну. «Якщо ти хочеш вирішити це через поєдинок — це твоя справа», — сказав король, хоча в його голосі звучала невдоволеність. Він розумів, що поєдинок може призвести до серйозних наслідків, але в той самий час знав, що не зможе зупинити цього, якщо Олаф вже прийняв таке рішення, але поцікавився: «Ти поважаєш свою зброю більше за дружбу?». Олаф посміхнувся, злегка насміхаючись, і відповів: «Я просто хотів показати, хто головний». Його слова викликали в Ігварда гіркоту, але він не втратив спокою. Ігвард поклав руку на його плече, і його погляд став серйозним. «Не забувай, хто врешті-решт приймає рішення», — сказав він, даючи зрозуміти, що, попри все, саме він буде визначати долю цього конфлікту, як і все інше у кордонах королівства. Король повернувся, міркуючи про майбутнє. Тієї ночі, коли всі розійшлися до своїх покоїв, Ігвард залишився сам. Він сидів за письмовим столом, дивлячись у полум'я вогню, що тремтіло в каміні. У тиші його думки не знаходили спокою. Він відчував тяжкість на своїх плечах — відповідальність, яка лягала на нього з кожним новим рішенням. Він не знав, як зупинити ці суперечності, як зберегти мир у королівстві, коли кожен день приносив нові конфлікти, і ланцюг напруги здавався безкінечним.

       «Ей…! Прокидайся!» — почув Ігвард голос Мартіна, який вибив його з глибого сну. «Що?!» — вимучено відповів ще сонний король. «Ти що, всю ніч спав за столом?» — запитав слуга, помітивши розсіяний вигляд Ігварда. «Не важливо!» — коротко відрізав король, намагаючись прийти до тями. «Та годі, я ж бачу», — жартівливо підкреслив хлопець. «Ти працюєш? Так працюй мовчки!» — наказав Ігвард, збираючись до сніданку. «Ну тоді поспішай. Скоро бій між Лео та Олафом!» — повідомив слуга, підносячи одяг королю. Ігвард швидко переодягнувся і, з серйозним виразом обличчя, вирушив до арени. Там вже зібралися лицарі, суперники та спостерігачі. Атмосфера була напруженою. Король підійшов до трибуни, де панувала мертва тиша. Всі очі були прикуті до нього, чекаючи на початок поєдинку. «За лицарським кодексом цих земель, бій триває до смерті! Да буде бій!» — урочисто проголосив він, сідаючи на своє королівське крісло. Лео стояв на арені, сумно поглядаючи на Олафа. В його погляді зчитувалась боротьба між гардиною і дружбою. Він не хотів завдати шкоди своєму другові, особливо враховуючи його статус. Олаф теж не був у захваті від бою, але скасувати поєдинок було неможливо — навіть для короля. Бій розпочався з гучних ударів, щити вдаряли один об один, дзвін металу заповнював арени. Лео і Олаф обмінювались ударами, кожен намагався знайти слабину в суперника, але без бажання завдати серйозної шкоди. Олаф, хоч і молодший, демонстрував неймовірну відвагу, не зважаючи на досвід Лео, що набагато старший за нього. Після десяти хвилин важкої боротьби, Лео, врешті-решт, зумів скористатися помилкою Олафа, який спіткнувся, втратив рівновагу і зброю, а він підставив свій меч до його грудей, дивлячись в очі друга.

       Навіть Ігвард, що спостерігав за боєм з важким серцем, від моменту підвівся з крісла. Його погляд був важкий, сповнений сумом. Він відчував, що це поєдинок між тими, з ким нещодавно ще був по одну сторону поля битви. Це ще одна тріщина всередині королівства. Кожен удар мечем відбивався не лише в металевих щитах, а й у його душі. Братерство, здавалось, вже більше не існувало, як це було при його батькові. Його батько завжди казав: «Сила короля не в його серці, а в його мечі, який вміє об'єднувати». Але для Ігварда це було неприємно думати, бо він керує серцем, на відміну від батька. Майрон, що сидів поруч, також був без настрою, він навіть відвів сповнені болю очі. Чоловік не міг витримати тяжкість цього моменту, не міг бачити, як між двома його вихованцями розгоряється бій, що лише набирає силу.

       «Я не хочу тобі нашкодити!» — сказав Лео, з повагою поглянувши на Олафа, поки рука простягнулась до друга. В його словах звучала глибоке  вибачення, бо він не бажав, щоб все завершились таким чином. Поєдинок був лише вираженням напруження, яке накопичувалось, але тепер, після того, як мечі були опущені, залишалась тільки повага, і вона була важливіша за будь-яку перемогу. Олаф схопив руку Лео, піднімаючись, і відповів, ледве стримуючи емоції: «Я теж!» Його голос був спокійним, але в ньому теж відчувалась, що цей бій непотрібний. Між ними настала тиша — глибока і важка, яка охопила арені, немов всі присутні відчули той важкий момент, що вони пережили за ці кілька хвилин. Більше не було боротьби, не було переможця чи переможеного — тільки двоє людей, які тяжко дихаючи відновлювали свої сили. Через кілька секунд тиша була порушена, і аплодисменти почали лунати з трибун. Це як полегшення, що бій не завершився смертю.