Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ХХV

       Ігвард прокинувся на світанку. Сьогодні день народження Марієтти, і хоча він намагався бути веселішим, у його серці панувала згадка про минуле. Він сподівався, що хоч якось зможе підтримати сестру, але коли підвівся, думки і далі не давали спокою. До його кімнати увійшов Олаф, який виглядав спокійно. «Доброго ранку, Сір», — промовив він, повільно підійшовши. «Доброго, Олафе», — киваючи відповів Ігвард, його погляд вже не був на лицарю. Він знав, що сьогодні важче, ніж будь-коли. Олаф зробив паузу, а потім з тихим сумом сказав: «Сьогодні ж день народження леді Марієтти. Їй вже сімнадцять. Вірно?». Ігвард відчув, як його серце здригнулося від цих слів, але не зміг відповісти. «Так», — лише потім сказав він. Лицар обережно спостерігав за королем. «Я думаю, що тобі треба піти до неї. Вона ж…» — недоговорив він, як його перебив Ігвард, який важко зітхнув. «Якраз збирався» — промовив він та разом із Олафом вийшов до коридору. «Добре, Сір, піду, у мене патруль» — сказав Олаф та відійшов від короля. Ігвард йшов далі великим коридором.  Його кроки лунали глухо, коли він підходив до покоїв сестри. Як завжди, він не знав, з чого почати. Коли він постукав, то почув голос Мартіна із-за дверей: «Заходьте». Ігвард повільно відчинив двері, зайшов і побачив: у кімнаті стояли Густан і Мартін, що уважно оглядали тіло Едріана, яке мертво лежало на ліжку.

       Густан, схилившись над тілом мертвого хлопця, мовчки оглядав, обережно підтягуючи ковдру, Мартін тим часом просто стояв і спостерігав за Густаном, і обличчя його було похмуре. В кутку кімнати, біля вікна, сиділа Марієтта. Її плечі тремтіли від ридань, згорнувшись у клубок, у руках вона тримала браслет, який її подарував Едріан. Гвен стояла поряд, ніжно підтримуючи її, обіймаючи, але й сама не могла стримати сліз. Ігвард підійшов до сестри, і коли побачив, як вона болісно тремтить, його серце рвалося. Він поклав руку на її плече. «Марієтто...» — його голос був тихим. Вона підняла голову, її погляд був порожнім. Вона відчувала, що світ розсипається. «Я не можу… не можу повірити», — плачучи сказала вона, намагаючись стримати себе, але це було неможливо. «Я була так близько, але…» — додала Марієтта. Ігвард нічого не сказав, лише схилив голову, а потім почув твердий голос Густана: «Він не пережив ніч. Було пізно». Марієтта знову схилила голову, і її сльози беззвучно котилися по щоках. Гвен обійняла її, а Ігвард мовчки став біля неї. Він одне розумів лиш одне — що б він не сказав зараз, це не могло змінити того, що сталося. «Зараз не до свята» — задумливо прошепотів Мартін.

       Поховання Едріана відбулося зразу же, коли туман, що повільно піднімався з землі, зустрічався з першим промінням сонця. Його світло м'яко пронизувало холодну порожнечу, залишаючи за собою сліди золотавого сяйва, яке підкреслювало глибину тиші навколо. Могила вже підготовлена для останнього спочинку, стояла, мов непорушна тінь серед цієї туманної безмовності. Марієтта стояла біля неї, тримаючи в руках червоні троянди, пелюстки яких майже опали. Її погляд був порожнім, сповненим болю, а очі затуманені сльозами, які не хотіли висихати. Повітря було важким від суму, і здавалось, що навіть вітер не наважувався порушити цю гнітючу тишу. Ігвард стояв поруч, не знаючи, як знайти слова, щоб втішити сестру. Він тихо поклав руку на її плечі, відчуваючи, що зараз єдине, чим можна допомогти, — це мовчання. Багато хто стояв там, поглинені цією безмовною скорботою, а тиша залишалася єдиним свідком їхнього горя. Люди бачили, що на кладовищі король, із великим зацікавленням приєднувались. Вони ставали свідками горя королівської родини.

       Церемонія прощання з Едріаном була в розпалі, коли несподівано в повітрі відчувся напружений шепіт. Лорди і лицарі продовжували свої розмови, але серед них уже були помітні подив і нерозуміння. Лєо і Олаф не могли приховати своїх емоцій, і незабаром це переросло в сварку. І все почалося, коли Олаф випадково зачепив Лео, коли той намагався сісти на його місце біля короля. «Обережно!» — різко сказав Олаф, вказуючи на Лео. Останній, видно роздратований, повернувся до нього з холодним поглядом. «Я тебе не торкався», — відповів Лео. Але Олаф не зупинився і продовжив: «Ти завжди намагаєшся бути в центрі уваги. Це не твоя церемонія!». Його голос був різким і грубим, а кожне слово було, наче лезо. Лео стиснув кулаки, його обличчя почервоніло від гніву. «Ти хочеш зі мною посваритися тут, на церемонії прощання?» — запитав він із викликом. «А ти хочеш, щоб я мовчав, коли ти поводишся, наче весь світ обертається навколо тебе?» — відповів Олаф, не стримуючи гнів. Тисяча невисловлених образ розгоралась між ними, і хоча вони намагались тримати свої розмови в тіні, це стало помітно для всіх. Присутні почали переглядатися, деякі намагалися втрутитися, але все, що вони чули, були порожні. Навіть король насупився і зжав порожній кубок дивлячись то на них то на Марієтту. Остання же капля була, коли принцеса не витримала та вибігла із залу, а вслід за нею і Гвен. «Не будь таким зарозумілим, Лео!» — ще раз кинув Олаф, хоча вже відчував, як на нього мовчки дивиться Ігвард. Лео, не бажаючи поступатися, у відповідь знизив голос і відповів: «І ти, Лєо, більше не такий, яким був. Багато змінилося, і, можливо, тобі треба визнати, що все не так однозначно!». Слова про зміни були образливими, і між ними ставало ще важче дихати. «Стража!» — гнівно крикнув Ігвард. Незабаром вбігли стражники, і їхнє втручання допомогло припинити сварку до того, як вона вийшла з-під контролю. «Ви що влаштували?» — тихо, але гнівно запитав Ігвард. «Ви навіть не помітили, що образили принцесу» — таким же голосом додав він. «Ви праві, Сір!» — емоційно викрикнув Олаф та кинув свою перчатку під ноги Лео. А той її підняв і тихо відповів: «Я приймаю твою пропозицію». Лицарі розійшлись по різні боки, не обмінявшись більше ні словом, ні поглядом. «Церемонія закінчена» — промовив Ігвард розводячи руками, потім гукнув: «Мартін, ходімо» і вийшов до коридору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍