Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.

Семена цілковито підкосило, просто знищило кількагодинне прорубування крізь сельву, тож йому було байдуже. Він махнув рукою.

— Роби, що хочеш, Лео.

— О’кей. До вечері повернуся, — захопивши пляшку води й мачете, українець звівся на ноги. М’язи гули, наче високовольтні лінії, та, попри це, він рішуче подався в бік джунглів.

— Ти куди? — змученим голосом озвалася Сатомі.

Хлопець розвернувся, дещо придумавши.

— Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла:

— Бери, — й простягнула йому маленький рюкзак із Nikon’ом усередині.

XLIII

31 липня 2012, 18:05 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що вислів «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричним. Перед табором хлопець намагався підвестися й іти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала й ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома метнулися до Левка, допомогли зіп’ястися на ноги й підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши одним духом майже півлітра.

— Пригальмуй, — попередив Сьома, — в нас закінчується вода, а озерну, зважаючи на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, здобрену смужками бекону. Коли хлопець наївся, американець сів поруч і поклав йому на коліна GPS-навігатор.

— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.

Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:

— Як вам таке, чуваки?

Його очі шалено ятрилися.

На картці пам’яті було лише два знімки — одного й того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетенням буро-зелених крон, простягалася широка кам’яна дорога, сформована з чорних брил неправильної форми. Нерівна, більш нерівна, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, проте дорога, жодних сумнівів. Акуратна мозаїка каменів тягнулась у далеч і завертала, ховаючись у джунглях. Хай яка густа буяла довкола рослинність, дорогу було прокладено так добротно, що вона не заросла протягом віків. Дерева, кущі й трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору та змикалися на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.

— Неймовірно, — затуливши рота долонею, прошепотіла Сатомі.

— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, наче дві жарини, — Ґуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся в пошуках вимощеного камінням тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до його початку, на що Левко відповів щирим хропінням. На той час споночіло, й ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

XLIV

1 серпня 2012, 00:19 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левкові сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гранітних колон. Зі стелі звисають ліани та рваний мох. Долівкою в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із галереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраміда?.. фортеця?.. укріплений храм?..), але бачить лише ходи, що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє до кімнати з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я та думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підкрадаючись до хлопця, й він розуміє, що серед руїн починається пожежа…

І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму та запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню й урешті передпліччя.

Жар наростає. Левко хоче втекти, проте не може зрушити з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову й бачить Сатомі.

«Рятуйте! Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалося невидимим, так наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском японка.

Жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату, першої секунди не помічаючи заграви. За мить він сам волає з болю — шкіра вкривається пухирями, що лопають, — і…

…прокидається.

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим небом, тож, замість перетягнути до намету, його так і лишили, накривши згори спальником. Він крутнув головою на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкачані в один великий млинець хмари.

— Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

— Сатомі? — покликав Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги й умить зрозумів, що не зарадить Сатомі, бо сам горить. Рука, що він уві сні нею затулявся від вогню, палала.

— А-а-а-р-р, чорт! — загарчав він, струшуючи передпліччям, і тільки тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь обпалює шкіру, проникаючи вглиб руки, як висипають пухирці по всій довжині від кисті до ліктя, але самого вогню не бачив. Рука була темною, як і все довкола. — Що за…

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка на вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Семен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

Росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ні жаринки.

— Я не розумію…

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те саме, у мене палає передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, й українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла й укрилася пухирями.

— Чувак, що ЦЕ?

Сьома підійшов ближче та водночас із Левком помітив комах. По передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти із потовщеними задніми частинами тіла. Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, від якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних тілець — увесь табір заполонили кусючі комахи.

— МУРА-А-АХИ! — мов ошпарений, заволав Семен, упізнавши нападників.

— Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants![81] ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах із ніг. Левко струсив комах із руки, та вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть покусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— А як же табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми