Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Коли ми зупинилися, я ледве знайшов слова:

– Спокійної ночі, Ліе.

– Спокійної ночі, Ден, – відповіла вона, і в її голосі було щось таке, що змушувало мене відчувати себе… вдома.

***

Прокинувшись, я почувався по-новому. Щось змінилося, хоча точно не міг сказати, що саме. За сніданком усі виглядали розслабленими. Кожен підходив до харчового синтезатора і робив замовлення. Ліе обрала легкий фруктовий сніданок. Я лише каву. Вона сиділа поруч, її сміх наповнював кімнату теплом.

Ми обговорювали вчорашні події: який переполох здійснили в “НаноТех”, як тепер я зможу відвідати Столицю, тай інші планети Співдружності. Усе було спокійно й навіть трохи буденно, поки ШІ не перервав нашу розмову:

– Капітане, отримано запрошення від графа. Він чекає вас сьогодні ввечері на офіційному прийомі.

Всі замовкли. Я побачив, як Ліе й Фурі переглянулися.

– Офіційний прийом? – почала Ліе. – У мене немає вечірньої сукні! – вигукнула вона.

– У мене теж, – додала Фурі, і в її голосі було більше відчаю, ніж можна було б очікувати.

– Росе, – звернулася Ліе до сержанта, – ти зможеш злітати з нами в мегаполіс?

Рос похитав головою:

– Ні, я пас. У мене і так справ вистачає.

Я вирішив втрутитися.

– Якщо хочете, я можу з вами полетіти. Буде нагода нові навики пілотування відшліфувати.

Ліе подивилася на мене з вдячністю, а Фурі ледь не підстрибнула на місці.

До мегаполіса було не більше десяти хвилин льоту. Але вже піднявшись в небо перед моїми очима на весь горизонт розтягнулося місто. Воно здавалось живим організмом із металу, скла й голограм. Високі хмарочоси сягали самих небес, їхні фасади переливалися всіма барвами спектру. У повітрі парили голографічні оголошення, реклами й навіть цілі сцени, що ожили перед очима.

Ми йшли курсом, що надав нам автодиспетчер і зробили посадку на одній з висотних платформ хмарочоса. Коли ми спустилися турбо ліфтом до низу і вийшли, я відчув, як у мене перехопило подих.

Вулицями тягнулися стрічки рухомих доріжок, а над головою пролітали капсули таксі та флаєри. Кругом були присутні представники різних рас, а не лише люди. Мегаполіс нагадувало мурашник. Усе довкола вирувало життям, кольорами й звуками.

– Як тобі? – запитала Ліе, побачивши моє захоплення.

– Я навіть не можу знайти слів, – чесно відповів я.

Вони вирушили до величезного торгового комплексу, де Ліе та Фурі мали вибирати сукні. Їхній сміх лунав навіть серед шуму натовпу, і я відчув, як мене поглинає цей вир курортного життя.

Дівчата зникли десь між магазинів з одягом і мені прийшло повідомлення від Ліе, щоб я десь присів, замовив собі коктейль, а вони потім приєднаються.  

Я сів в барі неподалік і замовив якийсь тонізуючий напій, що мені запропонував бармен андроїд. Дивився на перехожих, які безтурботно прогулювалися влицею. На роботів прибиральників, що підтримували ідеальну чистоту навколо. На дивних птахів, що сиділи на не менш дивних деревах, листя яких змінювало колір як хамелеон. У цьому всьому було щось особливе, і я ловив себе на думці, що почуваюся майже щасливим.