Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

10. Граф та проблеми.

Ми повернулися на корабель, коли тіні від заходу сонця вже встигли заповзти на океан, перетворивши його на химерний пейзаж, де світло й темрява перепліталися в повільному танці. Повітря все ще тримало тепло мегаполісу, але з кожним кроком углиб судна ця відчутна пульсація життя зникала, поступаючись знайомій прохолоді бортових систем.

Ліе й Фурі були у піднесеному настрої після вдалого шопінгу. Їхні легкі усмішки та жарти заповнювали простір, ніби вони випромінювали власне світло. Я ж відчував, що під шурхотом пакетів, наповнених новими придбаннями, криється особлива радість, яку могли зрозуміти тільки вони.

— Ну, і як ваші покупки? — Рос, як завжди, стояв, склавши руки на грудях, із легким скепсисом у голосі.

— Неймовірно, — відгукнулася Ліе, кидаючи на стіл невеликий футляр. Її голос звучав упевнено, але очі все ж видали ту іскру задоволення, яку вона, здається, намагалася приховати.

— Тоді, може, і мені треба подумати про офіційний костюм? — з легким сумнівом запитав я, оглядаючи їх мініатюрний парад із пакунками.

— Тобі не треба, — відповів Рос, як завжди спокійний і виважений. — Кадетська форма чудово замінить будь-який костюм.

Він повернув голову до мене, і його холодний погляд пом'якшав:
— Ден, ходімо, покажу, дещо.

Каюта Росса виявилася такою ж, як і він сам: стриманою, без зайвих деталей, із функціональним мінімалізмом, який ніби мовчки підказував, що тут усе має своє місце.

Він дістав невеликий сірий обруч із шухляди та простягнув мені.
— Надягай.

Я обережно взяв обруч, відчуваючи, як його холодний метал ковзнув по моїх пальцях.
— І це все? — запитав я з підозрою.

— Це все, — коротко відказав Рос.

Як тільки обруч торкнувся моєї шиї, я відчув легке поколювання. За мить він випустив вузькі смуги світла, що швидко обвили моє тіло, формуючи одяг. Я здивувався, як швидко й точно однострій підлаштувався під мене. Темно-синя тканина із срібними вставками відчувалася легкою, але міцною, як ніби це була не тканина, а щось значно досконаліше.

— А мені личить, — промовив я з посмішкою, роздивляючись себе у відображенні.

Рос кивнув, зберігаючи свою звичну стриманість, але підморгнув мені.
— Форма личить усім чоловікам.

Я повернувся до кают компанії, де вже чекали Кук та Фурі. Як тільки увійшов, майже відразу зіткнувся з Ліе. Вона стояла біля дверей, і побачивши мене у формі, на мить завмерла. Її погляд ковзнув по моїй постаті, а вуста відкрилися, ніби вона хотіла щось сказати.

Вона була одягнена в червону сукню з витонченим орнаментом, який ніби танцював кожного разу, коли вона ворушиться. Її постать здавалася досконалою, а крій сукні підкреслював ту витонченість, якої раніше я не помічав.

На мить ми обоє завмерли, ніби не могли підібрати слів.

— Тобі пасує форма, — нарешті сказала вона, голосом трохи тихішим, ніж зазвичай.

— Ти... приголомшлива, — лише це вдалося вимовити.

Вона ледь усміхнулася, її щоки стали рум’яними.

Ми мовчали декілька секунд, але в цьому мовчанні було більше, ніж у словах.

Потім усі вчетверо — я, Ліе, Фурі й Кук— вирушили до маєтку графа Паулі Нів Третього. Нас зустріла та сама синьошкіра дівчина, яка вчора зустрічала нашу делегацію. Вона була бездоганно ввічливою, а її голос, дипломатичним.

— Вітаю вас, — сказала вона, вклонившись. — Прошу слідувати за мною.

Маєток був вражаючим. Ми увійшли до великої зали, яка, здавалося, випромінювала розкіш. Високі стелі з хитромудрими різьбленими арками підтримувалися колоннами з чорного мармуру. На стінах висіли портрети членів родини графа, а підлога із золотої мозаїки відображала світло численних канделябрів.

У центрі зали стояв граф. Він був старим, але його аристократична постава та гордий погляд видавали в ньому людину, яка колись керувала світом. Військовий мундир із численними відзнаками лише підкреслював це.

Кук представив нас:
— Графе Паулі Нів Третій, дозвольте представити мою доньку Ліе, та друзів Дена і Фурі.

Граф із легким поклоном відзначив:
— Ваші супутниці, професоре, надзвичайно чарівні.

Ліе й Фурі ввічливо кивнули у відповідь.

Граф підійшов до столу й узяв голографічний планшет, який подала йому його помічниця.
— Професоре Лартоне, це останній крок для завершення угоди.

Кук доторкнувся до проекції великим пальцем, і планшет видав м’яке повідомлення:
— Угода завершена. Кук Лартон офіційно стає власником компанії «Імперіал Галаксі».

Граф усміхнувся:
— Вітаю. Формальності завершено, тепер прошу до столу.

Великий круглий стіл був накритий зі смаком: витончені страви, які видавалися майже витворами мистецтва, напої в кришталевих келихах.

Розмови за столом плавно переходили з теми на тему. Граф, дивлячись на мене, говорив про свої молоді роки:
— Ви нагадуєте мені мене самого. Молодого, амбітного, з тією жагою до життя.

Кук обережно запитав:
— Графе, ви не шкодуєте про угоду?

Той зітхнув.
— Мені майже 300 років. На омолодження у мене немає ні ресурсів, ні бажання. Мій час добігає кінця, профессоре. У мене немає спадкоємців.

Він на мить замовк, а потім додав:
— Після того як моя дружина дізналася, що наш єдиний син загинув під час експедиції, вона наклала на себе руки. Я витратив усе, що мав, на спроби знайти його. Урешті-решт мені це вдалося — аварія на віддаленій планеті. Але це коштувало мені більше, ніж я міг дозволити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍