Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

31

Олівер

 

Я сидів на краю ліжка й дивився на Ліну. Її дихання було рівним, але обличчя ще зберігало сліди побоїв—синці почали темніти, на губі все ще був засохлий поріз, а щока злегка розпухла. Вона виглядала тендітною, хоча я знав, яка вона сильна. Сильна настільки, що готова була добровільно піти в пащу до чудовиська, щоб закінчити цю гру.

 

Я провів пальцями по її волоссю, прибираючи пасмо, що впало на лоб. Вона заворушилася, тихо застогнала й скривилася, відчувши біль. Я хотів убити його. Прямо зараз. Від самого спогаду, як він її торкався, як бив, як насолоджувався своєю владою, мене накривала лють.

 

Але поки що я не міг цього зробити.

 

Ліна відкрила очі. Вони блищали в напівтемряві кімнати, немов дві перлини. Я миттєво схилився ближче, притримуючи її за плече.

 

— Як ти? — мій голос звучав хрипко, глухо.

 

— Як після зустрічі з танком, — вона спробувала посміхнутися, але скривилася від болю. — Ти ж не намагався вколоти мене знеболювальним, поки я спала?

 

— Я не такий жорстокий, — м’яко відповів я.

 

— Сперечалася б, але голова розколюється, наче мене таки накачали чимось.

 

— Це нормально, — я провів пальцем по її щоці, ледь торкаючись, бо боявся завдати ще більше болю.

 

Вона вдивлялася в мене, її погляд став серйозним.

 

— Ти не хочеш мені щось сказати?

 

Я відвів очі. Звісно, що хочу. Хочу сказати, що я готовий розірвати Андрія голими руками. Що він помре, і це не обговорюється. Але Ліна не повинна цього знати.

 

— Нічого, — відповів я й усміхнувся, намагаючись змахлювати, хоч знав, що вона це відчує.

 

— Олівере, — її голос став тихішим, майже шепіт.

 

Я знову подивився на неї. Чорт забирай, вона виглядала такою беззахисною зараз. Такою… моєю.

 

— Ти не тримав мене за руку.

 

— Що?

 

— Коли я заснула, — вона повела плечем і втиснулася в подушку. — Я відчувала. А потім… не відчувала.

 

Я не знайшов, що відповісти. Вона помітила навіть це.

 

— Тобі варто відпочити, — я схилився ближче, але Ліна раптом торкнулася мого зап’ястка.

 

— Лягай поруч.

 

— Ліно…

 

— Просто лягай, — вона злегка потягнула мене на себе.

 

Я повільно вклався поруч, обережно обіймаючи її, щоб не зачепити синці. Вона влаштувалася в мене на грудях, її тепле дихання ковзнуло по моїй шиї.

 

— Знаєш, — її голос став ще тихішим. — У якийсь момент я подумала, що ти не прийдеш.

 

Моє серце стиснулося.

 

— Не говори так.

 

— Але я справді боялася, — вона втиснулася сильніше, її пальці стиснули мою футболку.

 

— Я би все одно знайшов тебе, — запевнив я.

 

Вона трохи підняла голову, її погляд був таким відкритим, таким… довірливим.

 

— І що би ти зробив?

 

— Убив би його на місці, — відповів я чесно.

 

Вона на мить затримала дихання, а потім знову поклала голову мені на груди.

 

— А я все ще думаю, що найкраща помста — відібрати в нього все, що він вважає своїм.

 

Я погладив її по спині, ковзаючи пальцями по ніжній шкірі.

 

— Ти хочеш, щоб я продовжував гру?

 

— Хочу, щоб ми її закінчили. Разом.

 

Її слова змусили мене затримати подих.

 

Вона сказала «разом».

 

Я нахилився й торкнувся губами її волосся.

 

— Спи. Завтра ми все вирішимо.

 

Ліна підняла голову, її очі блищали в темряві.

 

— Я погано сплю одна, — тихо прошепотіла вона.

 

Я знав, до чого вона веде.

 

— Тобі треба відпочити, — нагадав я.

 

— А я відпочину, — її губи торкнулися моєї шиї, легким привидом поцілунку.

 

Мої пальці ковзнули по її талії, але я зупинився.

 

— Ліно, ти ж уся в синцях…

 

— І що? — вона підняла голову й подивилася мені прямо в очі. — Ти ж не боїшся доторкнутися до мене?

 

Я важко проковтнув.

 

Вона точно знала, що робить.

 

Її пальці ковзнули під мою футболку, проводячи теплі лінії по моєму животу.

 

— Ти ж мене не боїшся? — її голос був таким тихим, що здавалося, ніби він просочувався прямо в мою кров.

 

— Ні, — я знову погладив її по щоці, великою обережністю ковзаючи пальцем по її губі.

 

— Тоді доторкнися.

 

Я більше не міг чинити опір.

 

Мої губи накрили її в голодному поцілунку, наші тіла злилися у відчутті, що світ більше не існує. Тільки ми.

 

І хай завтра я піду на гріх, хай руки мої заплямує кров, зараз мені було байдуже.

 

Бо вона була тут.

 

І вона була моєю.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍