Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

32

Ліна

 

Біль накочував хвилями. Він стискав моє тіло, випалював усі думки, залишаючи після себе лише втому й бажання забутися в сні. Але навіть у темряві повік я відчувала його.

 

Олівер.

 

Його присутність була теплою, обволікаючою. Я не бачила його, але знала, що він тут, поряд. Я могла відчути, як він сидить на краю ліжка, як його пальці ледь помітно торкаються мого волосся, прибираючи неслухняне пасмо з мого лоба.

 

Від дотику шкіра під ним запульсувала гарячим імпульсом.

 

Я повільно відкрила очі. Темрява кімнати була м’якою, обережною, ніби боялася нашкодити мені ще більше.

 

— Як ти? — Його голос здався мені неймовірно рідним.

 

Хриплий, глибокий, трохи втомлений.

 

— Як після зустрічі з танком, — я спробувала посміхнутися, але одразу ж скривилася від болю.

 

Олівер різко нахилився ближче, його пальці ковзнули по моєму плечу.

 

— Ти ж не намагався вколоти мене знеболювальним, поки я спала?

 

— Я не такий жорстокий, — він усміхнувся, але в його очах не було легкості.

 

— Сперечалася б, але голова розколюється, наче мене таки накачали чимось.

 

— Це нормально, — його палець легенько провів по моїй щоці.

 

Доторк був ледь відчутним, але я здригнулася. Не від болю. Від нього. Від того, як пульсувала кожна клітина мого тіла від одного цього руху.

 

— Ти не хочеш мені щось сказати? — Я вдивлялася в нього, шукаючи відповідь.

 

Я бачила, як на секунду його погляд став темнішим, як він ледь помітно стиснув щелепу.

 

— Нічого, — відповів він рівним голосом.

 

Але я знала.

 

Я знала, що він бреше.

 

— Олівере, — прошепотіла я.

 

Він подивився на мене.

 

— Ти не тримав мене за руку.

 

Його брови злегка зсунулися.

 

— Що?

 

— Коли я заснула, — я зітхнула й трохи повернулася на бік. — Я відчувала. А потім… не відчувала.

 

Він промовчав.

 

— Тобі варто відпочити, — м’яко сказав він.

 

Я вперто подивилася йому в очі.

 

— Лягай поруч.

 

— Ліно…

 

— Просто лягай, — я потягнула його за руку.

 

Його тіло напружилося, ніби він не був упевнений, чи варто це робити, але врешті він повільно вклався поруч, обережно обіймаючи мене. Його тепле тіло притислося до мого, і я втиснулася ще сильніше, ловлячи кожен його подих.

 

— Знаєш, — я вперше за весь цей час зізналася вголос, — у якийсь момент я подумала, що ти не прийдеш.

 

Я відчула, як його м’язи напружилися.

 

— Не говори так.

 

— Але я справді боялася, — я стиснула пальці на його футболці.

 

— Я би все одно знайшов тебе, — його голос був жорстким.

 

Я підняла голову й подивилася йому прямо в очі.

 

— І що би ти зробив?

 

Його губи стиснулися в тонку лінію.

 

— Убив би його на місці.

 

Я затримала дихання.

 

Його очі були чорними, бездонними, у них кипіла лють.

 

— А я все ще думаю, що найкраща помста — відібрати в нього все, що він вважає своїм.

 

Його рука плавно ковзнула по моїй спині, розтоплюючи напругу в м’язах.

 

— Ти хочеш, щоб я продовжував гру?

 

— Хочу, щоб ми її закінчили. Разом.

 

Я знала, що ці слова щось для нього означають. Я бачила, як його погляд змінився.

 

Я відчула, як він нахилився ближче, його губи ледь торкнулися мого волосся.

 

— Спи. Завтра ми все вирішимо.

 

Я підняла голову й зустріла його очі.

 

— Я погано сплю одна, — мій голос був тихішим за шепіт.

 

Його погляд став уважнішим.

 

— Тобі треба відпочити, — він погладив мене по руці.

 

— А я відпочину, — я нахилилася й ковзнула губами по його шиї.

 

Його дихання стало глибшим.

 

Мої пальці повільно торкнулися його живота, прослизаючи під футболку. Його шкіра була гарячою, майже палаючою.

 

— Ти ж мене не боїшся? — я знову подивилася в його очі.

 

— Ні.

 

Він ковзнув пальцями по моєму обличчю, ледь торкнувся губ.

 

— Тоді доторкнися.

 

Я відчула, як щось зламалося в ньому.

 

Його губи різко накрили мої, поцілунок був вимогливим, гарячим. Його руки притиснули мене сильніше, але обережно, ніби він боявся завдати мені болю.

 

Я хотіла його.

 

Його дотиків.

 

Його тепла.

 

Його сили.

 

І зараз, у цю мить, мені було байдуже, що буде завтра. Байдуже, що Олівер щось приховує.

 

Головне, що він тут.

 

І що він мій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍