Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 25

Найбільша наша проблема в тому, що ми не вміємо адекватно оцінювати слова і вчинки інших. Завжди є дві крайності. Обезцінюємо, легко переступивши через людину наплювавши на її почуття. Або перебільшуємо, роздуваючи до того, що приписуємо почуття, яких насправді ніколи не було.

Заледве дочекавшись, коли Роман закінчить це абсурдне засідання, я першою вилетіла з аудиторії. Просто не могла вже дивитися на ту парочку. Хоча... гнівалася я більше на себе. За те що дала волю власним думкам. Як у Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Я гадала, що все змінилося...

- Мішель! – Воронівський схопив мене за лікоть притягуючи до себе.

На якусь мить я загубилася в його очах. Але запах приторних жіночих парфумів швидко повернув на рівну стежку.

- Чого тобі? – я вирвала руку.

- Вибач за це шоу... Іра сказала, що просто ми знімаємо круте відео... – він запхав руки у кишені не знаючи куди їх діти.

На обличчі світилася печать вини. Тільки я більше не вірила. Він міг зупинити той цирк в будь-який момент. Але не став...

- Круте. – я кивнула. – Я б навіть сказала смертельно круто.

- Чекай. – зірвав з мого плеча рюкзак. – Я тебе проведу.

- Не варто. – я відібрала його назад. – У мене інші плани. Рома! – я вчепилася в руку Савчука, як у рятівне коло. – Ти не міг би провести мене додому? А то я щось не дуже добре себе почуваю.

Той зупинився. Спочатку здивовано зміряв мене поглядом. А тоді повільно перевів його на Воронівського.

- Добре... – дуже невпевнено промовив, наче питаючи дозволу у Костянтина.

Тряхнула головою аби волосся ефектно розсипалося по плечах. Та добилася лише того, що мало не защемило шийний нерв. Тоді демонстративно схопила під руку Романа тягнучи до виходу.

- Мішель. – донеслося в спину. – Ти серйозно? – заклав руки на грудях опираючись на стіну. – Тобто я винен... А він... ні?

Я не знаю що на мене найшло. Та в ту ж мить підлетіла до Воронівського і схопивши за лацкани сірого піджака змусила нахилитися до мене.

- Так. – зашипіла йому на вухо. – Бо він мені ніхто. А тобі я починала довіряти.

Він відслонився і присів так, щоб наші очі були на одному рівні.

- Дарма. – промовив одними губами. – Довіряти не можна нікому. – його обличчя перекосила цинічна посмішка.

Мені наче хтось облив холодною водою. Розвернувшись швидко пішла до виходу. Забувши про обох хлопців. Я наробила гірше лише собі.

Десь посередині парку мене наздогнав Савчук. Простягнув водичку і забрав собі на плече мій рюкзак. До будинку ми йшли мовчки.

- Дякую. – заговорила першою, коли підійшли до парадних дверей багатоповерхівки.

- Мішель. – нервово озирнувся. Мені здавалося, що з таким виразом обличчя пишуть некрологи. – Дарма ти це... Воронівського неможливо змусити ревнувати. У нього ця функція просто відключена. Він нікого не любить.

Мої щоки вкотре спалахнули вогнем. Але зараз ще й пощипували.

- Я не...

- Не плекай марних надій. Сфокусуйся на комусь... іншому. Так, Костя уміє бути джентельменом. Але тільки... – важко зітхнув. – Тільки коли йому щось треба. Не грай з ним. І мене не вплутуй у ваші ігри.

Він дивився на мене із такою жалістю, як на кота, якого викинули на вулицю. Мене саму від себе знудило. Невже я настільки очевидна?

- Я просто хотіла з тобою поговорити. – спроба виправдатися провалилася своєю неправдоподібністю.

- Я так і зрозумів...

- Просто я не зрозуміла, що нам робити з тими поділеними предметами.

- Ці предмети є сильними сторонами кожного із нас. Твоя задача: максимально втертися в довіру вчителя, налагодити з ним дружній контакт аби він попереджав про контрольні завдання чи навіть давав наперед. Також розв’язувати завдання не лише для себе, а й для решти семи членів спілки. Ніхто з нас не знає всі предмети ідеально. Але таким чином ми підтягаємо один одного.

- Тобто... – я зараз важко переварювала інформацію. – Воронівський зробив сьогодні самостійну всім?

- Майже. Я справився сам. А от тобі, Ірці, Софії і Білоцькому допоміг.

- Зрозуміло. – я копнула ні в чому невинний пожовклий листок.

- Мені пора на тренування. Зустрінемося на репетиції.

Репетиція балу сьогодні була досить короткою. Всі помаленьку розуміли свої ролі і танцювати ставало дедалі легше. Мій Василь побив власний рекорд ні разу не наступивши мені на пальці. А тоді відвіз додому, взявши слово, що ми обов’язково завтра зустрінемося на кілька годин.

Заледве заповзла у квартиру з надією, що нікого немає і я таки зможу поніжитися спокійно у ванній. Так багато відбувалося у моєму житті, а поділитися, було ні з ким. Це пригнічувало.

Живіт забурчав змушуючи повернути на кухню. Діставши з холодильника червону рибу вирішила зробити бутерброд. Раніше таку розкіш ми з мамою дозволяли собі вкрай рідко. А зараз це стало звичною їжею. Навіть корисною.

 На чай у мене сил уже не вистачало. Увімкнувши на планшеті (подарок вітчима) турецький серіал всілася за високу барну стійку.

- Ти уже повернулася?

Від несподіванки я промахнулася і замість батона, полоснула ножем по пальцю.

- Ай! – я ж була впевнена, що дома нікого немає. – Ти? Ти що тут робиш? – мої очі наче хтось прив’язав до оголеного торсу Костянтина.

Погляд опустився нижче і... краще б я цього не робила. Там було одне біле полотенце. Моє обличчя обдало жаром. Поспішила підняти очі. Мокре волосся було красиво зачесане назад. Він мені навіть нагадав якогось бандита із дев’яностих. І здається хлопець дуже добре знав хід моїх, адже на його обличчі з’явилася лукава посмішка.

Мовчки розвернувшись швидко кудись пішов. А вже за хвилину повернувся з аптечкою. І... в сірих тренувальних штанах. Ну хоч так.

Зупинившись надто близько, він взяв мою руку, з вказівного пальця якої потекла струйка багрової крові і полив антисептиком. Від різкої болі, що нарешті прорвалася крізь пелену емоцій, я різко сіпнула руку. Воронівський нахилився і легко подув на ранку. В роті пересохло. Тоді витягнув пластир і обережно заклеїв. Я із якимось особливим задоволенням спостерігала, як його красиві довгі пальці ледь тремтячи пурхали над моєю рукою. А коли закінчив, відчула укол жалю...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍