Читати книгу - "Матінка Макрина"

на м’які китайкові подушки й гайда до монастиря. Приїхав він одразу ж перед сьомим батоженням, заставши Вєрьовкіна з вироком Семашка в одній руці й батогом — у другій. Генеральша від слабості знепритомніла, а генерал вискочив з карети з криком: Ти піп чи ти кат? Ти що робиш, чому мучиш безневинних? Той щось бовкнув, мовляв, виконує наказ архієрея, але Маґдєньков вирок у мучителя видер і як не гукне на нього — хоч варто визнати, що був він маленький, сивий, старий і скрючений, і аж дивно, що з такого благенького тільця такий гучний голос виходив: Ех, ти, підлабузнику, як виконаєш наказ цього перекинчика, то я тебе накажу повісити! Імператор не знає, яких ви кривд тут допускаєте, але це пусте; йому донесуть, що я тебе повісив, то він підніме брову і скаже: «Оце розгнівався, мабуть, дідуган», а ти як висів, так і висітимеш. І наказав нас відвести до в’язниці, залишивши на харчі сто рублів, бо з першого погляду помітив з худорлявості нашої, яка просвічувала з-під лахміття, що ми точно голодуємо. Однак гроші Маґдєнькова Вєрьовкін сховав у кишеню і тільки одного разу купив за них черствого хліба і трохи солі, а решту собі, певно, доклав до власних рубликів, так високо свою працю оцінивши.

Ледве дійшли новини про те до вух Семашка, він аж увесь скипів; приїхав стрілою, розлючений, і найпаскуднішими словами Маґдєнькова ображав — хоч я дала би голову й обидві руки на відруб, що в його присутності таким пихатим він би не був; врешті-решт він каже: Старий дурень генерал! Під його опіку перейшли, теж мені ідея! І буде він мені тут розповідати, що Найясніший Пан не знає, що з вами діється! Як це не знає, якщо імператор мені в руки власного листа передав, дозволяючи все, — треба буде, я кожну з вас вішатиму до сто разів на день — на сніданок, обід і вечерю, і щомиті між однією стравою і другою. Ви до церкви підете, бо вона вже цілком облаштована, і я накажу вам співати гімни на її урочистому відкритті. А я йому на те: Не сто, а тисячі разів нас вішати — це краще за пекельні муки. З тілом роби, що хочеш, але ввійти до церкви ти нас не примусиш, хоч усіх нас перевішай.

Він лише відвернувся, пролопотів полами, сплюнув, а сплюнувши, кивнув на Вєрьовкіна і крикнув: Покажи їм, покажи, для чого цей хмиз привезено! Вєрьовкін, багряний на лиці, наче кинутий в окріп рак, стояв неподалік, прибитий до подвір’я, як цвях у дошку, немовби ні на вершок зрушити не міг; він тільки підняв руку — так руку піднімають дерев’яні маріонетки на мотузках — і показав на купи хмизу. Він хотів щось сказати, але слова крізь губи не пробилися, немовби йому горло закоркували. Він опустив руку. Знову підняв: Щоби спалити вас! — видушив нарешті із себе три слова. — Щоби спалити вас, — повторив він.

Раптом пожвавлення сестричок; закипіло, злетіли думки під небесне склепіння: Прекрасно, прекрасно, — заспівала Евзебія Вавжецька, що тепер слідом за мною до Риму прямує, у що я вірю всією своєю душею, хоча досі від неї жодних новин не отримала, — прекрасно за Господа Бога згоріти! Нетерпляча моя душа! І заспівала «Маґніфікат», а всі сестрички разом із нею заспівали, і одна за другою між строфами гімну знай під’юджували Вєрьовкіна: Паліть нас, паліть, на димних крилах ми до раю швидше потрапимо! Однак це були дурні страхи, підступні брехні.

Ми не знали, що, коли розлючений Семашко йшов до церкви, він складав у голові воістину диявольський план — тієї ночі гірше, болісніше мучеництво для нас готували. Настільки гірше, що всю ніч кожна з нас палко молилася серед найпаскудніших страждань, щоб її на вогнище кинули й підпалили, ніж вона мала би бодай на секунду довше витримувати ганьбу.

Того вечора нас привели з роботи раніше; одначе щось діялося в монастирі, бо у власні багаті покої Семашко чернь монастирську не пускав; йому би челядь паркет подряпала, порцеляну побила, по-багатому ткані покривала замастила, а монашки, розпивши кілька пляшок, почали б лупитися французькими канделябрами або кидатися в ікони гусячим полотком[72]. Він вирішив влаштувати бенкет у сестер: настоятельниця наказала прикотити до трапезної бочку вина, принести пляшок горілки більше, ніж бенкетувальників, із монастирських кухонь, хоч була п’ятниця, притягти на тацях стільки шинки, печені, фаршированих каплунів, стільки куріпок і баранячих корейок, що вже за годину то одна, то друга монашка крадькома пролазила до вікна, відчиняла його й через вікно блювала у двір. Ми якраз поверталися з роботи, співаючи духовних пісень, коли такою перед нами постала на тлі нічного неба будівля монастиря: як пекельна корчма, де веселяться грішниці, освітлена сотнями пломінчиків, неначе пекельні зали, і мало не в кожному вікні огидна, паскудна й широко роззявлена мордяка котроїсь монашки, з якої ллється мішанина з горілки, жовчі та соковитого м’яса.

Але справжнє пекло мало початися незабаром.

Не встигли ми пройти крізь браму нашої в’язниці, не встигли голови покласти, як зачулися крики, удари кулаками, лайливі слова, пияцькими голосами викричані: вже тріщать дверні дошки, вже хтось по ключі побіг і, брязкаючи ними, встромляє їх у замок. І впали вони на нас, впали на нас, як хвиля потопу, що заливає місто, як в’язка блискавиць, як зграя голодних псів; оце було пекло, оце була пекельна година, оце був час, якого ніхто не хотів би на власні очі побачити, а коли побачив, то благав би про смерть до кінця днів своїх.

Як розповісти про ті удари, те биття, те кусання, те топтання, як знайти для цього слова? Якою мовою можливо описати таку жорстокість? Мовою якихось дикунів, мовою татар, сарацинів, мовою кривавих мучителів, найогиднішою мовою.

І було так, немовби в цій ночі народилася друга ніч із темної білизни, і було так, немовби в бочці смоли й дьогтю ще щось чорніше й гіркіше розлилося.

І було так, немовби пекло зібрало з усієї історії найгірших катів, тих, що катували Господа нашого Ісуса Христа, що тіло його шмагали бичами, пробивали цвяхами, коронували терням, і тих, що знущалися зі святих мучениць, стинаючи їм голови, топлячи, розпинаючи, підсмажуючи в олії, рубаючи сокирою, і немовби тих катів, усіх до єдиного, послали на роботу до монастиря; а над тим усім — Семашко, що сидів посеред бенкетного столу, між монашками та попами,