Читати книгу - "Матінка Макрина"

під’юджуючи церковних служок: Хто найгірше їх принизить, хто найбільший злочин учинить, того одразу ж зроблю протопопом!

І було так, немовби земля хотіла під нами розверзтись, але не могла. І було так, немовби небо над нами зімкнулося, а Бог раптово відвів од нас погляд, бо кожна з нас плакала, скиглила, благала, силкувалася втиснутись у тверду долівку, але все марно, марно, бо не пускала нас земля і небо чудесним чином не впало на наших переслідувачів — і жодного захисту не було; зуби заглиблювались у м’ясо, каблуки — у животи, пальці — в очі, так що восьмеро з нас зовсім осліпли; обличчя, подерті на клапті, єпископською печаткою побиті, опечатані солдатським чоботом, усі пошматовані, звисали з черепів, наче оббивка старих меблів; а що більше крові, що більше плачу, то кати щасливіші, то краще розважаються, то огидніше глумляться. Двох — Ліберату Кормінівну та Юстину Турівну — вони затоптали на смерть, залишивши не тіла, а безформну масу; третя — Схоластика Реутівна — сконала вранці в мене на колінах; вісьмом викололи очі, і кожна з нас мала на тілі страшні рани.

І було так, що, коли останній з мучителів грюкнув воротами й прокрутив ключ у замку, ми, розтоптані, спаплюжені й липкі від крові, почали підніматися з долівки: одні з криком, другі з плачем, треті мовчучи, ніби мертві; одна, спершись на випростану руку, повзла на середину зали, безвладно тягнучи ноги; друга, обмацуючи навколо рукою, поволі розуміла, що вже ніколи на очі не побачить, бо не має очей, що це не темниця, а вічна темрява. То з одного, то з другого кінця зали лунали тихі голоси — ми перегукувались у темряві й розпачі, поки ті, що вижили, не впали разом на коліна й не подякували Богові, що нас живими залишив; потім ми заходилися оплакувати тих, кого Він живими залишити не схотів, і слізьми обмивали рани. Я, переживаючи за своїх сестричок, кульгала то до однієї, то до другої, роздираючи шмати на корпію[73], зупиняючи кров, утішаючи молитвою, а навколо голови, відкриті як листи, що промовляють мозком крізь здерті печаті; у болоті й соломі чиїсь блакитні очі, як незабудьки, світять у червоному м’ясі, по землі валяються скривавлені полотна, наче штандарти; ця сестра вже ні слова не промовить, та від болю качається по землі… Аж раптом котрась із них каже: Матінко, відпочиньте, матінко, хіба ви не бачите, що у вас роздертий бік, — нутрощі мало не вилазили, на самій плівці тримаючись; крім того, я виявила на тілі три страшні укуси, а дрібніших каліцтв було забагато, щоб їх можна було запам’ятати. Це якраз тоді мені голову розбили, що кістку втратила в черепі, де донині мозок у мене однією лише шкіркою прикритий.

Уранці Вєрьовкін, усе ще п’яний, увійшов до нашої в’язниці, — а за ним зацікавлені монашки, які, хилитаючись, встромляли голови крізь двері й показували на нас пальцями, наче на якусь дивовижу, — після чого сказав із таким начебто смішком, чим тільки відразу від власного злочину маскував: Сам Господь вас отак вбиває за вашу дурну впертість, що не хочете ви прийняти нашу святу віру. Але жодної відповіді не почув. Він постояв-постояв, після чого наказав винести трупи й десь таємно їх поховати, а живих, хоч точніше було би сказати напівживих, сестер — погнати на роботу, таку саму важку, як і раніше. Жодних перев’язок він не запропонував, ніхто навіть бодай однієї склянки води нам не приніс, а тому всі наші ліки зводилися до зішкрябаних зі старих полін часток порохна й зібраного під стелею павутиння. А тому ми лікувалися волею Божою та Господньою мукою. Однак щось, урешті-решт, усе-таки пом’якшило серце Вєрьовкіна, бо після кількох днів сорому він дозволив нам приймати невеличку милостиню від милосердних. 73

Після темної ночі врешті-решт на наше страждання відкрилося небо; того самого дня, коли нас, закривавлених, погнали на каторгу, у стодолах монашок померло дев’ять корів, а наступної ночі — четверо коней; декотрих із нас примусили винести падлину, і тоді ми побачили певну особливість: одні тварини здохли на місці, не зрушивши ані на вершок, далі стоячи, прикуті до годівниць, як статуї; інші, страшенно покручені, завмерли в найдивніших позах. І розійшовся лемент усім монастирем, монашки й попи перебігали з місця на місце, налякані та розлючені; жодній не спало на думку приготувати якусь страву, вони як розроєні бджоли дзижчали в коридорах і на подвір’ї, і тільки пили й пили, а від того пиття дзижчали ще сильніше. Вони не могли збагнути, що не ми вбили цих тварин і не отрута, і жодне чорнокнижництво тут ні до чого, а просто на землю зійшов Ангел Помсти й помстився їм: навіть увечері в церкві вони зовсім не молилися, а страшенно проклинали нас між піснеспівами, за коровами та кіньми співали трени.

Розділ XII

Рим — місто людне, столиця світу, тут менше золота, ніж у Парижі, менше модних панків, блискучих карет, менше відгонить ароматами від кокоток, але куди не глянь, усюди церкви; серце радіє. Ми зупинилися посеред ночі, о другій, уранці панотчик Єловицький відправив богослужіння, бо ж це Всіх Святих, день усіх мучеників, тому він мені сказав: Сьогодні ми молимося за всіх сестер, замучених росіянами в монастирі матінки, бо вони вже між римськими мучениками в раю, між тими, що левами та тиграми роздерті, тими, що сарацинами посічені, тими, що всілякими тваринними, поганськими та єретичними бестіями розтерзані, але винагороджені пальмами мучеництва. Мала і я того дня своє мучеництво, бо мусила видряпатися своїми бідними втомленими ногами до монастиря сакрекерок Триніта Деймонті[74], тобто по-нашому Троїцьку гору; сходи, кажуть, іспанські, а по-моєму, якісь татарські, поганські: страшенно високі, стрімкі, незручні, обсиджені хуліганами, волоцюгами, жебраками, брудні, засипані лушпинням каштанів, шкурками підгнилої дині, які торговці кинули біднякам, але передусім, як я вже казала, високі. Я закасала рясу, сопу, то одною ногою ступаю, то другою, панотчик мене підтримує, як скляну фігурку, але вже якийсь мерзотник кикоть[75] виставляє, об який я мало не спіткнулася, вже скаче боком худий, замурзаний, як звірятко, хлопчик, женучись за другим, що видер у нього персика. Ще трохи, і я полетіла би із цих сходів аж у сам низ, як грушка-гниличка. Одначе про інше йшлося, до чого прямувала, по більші я п’ялася речі, дряпаючись цими кам’яними сходами, тож переставляла ногу за ногою, підштовхувана панотчиком до