Читати книгу - "Дім для Дома"

І не відмовляй мене, Доміку, — просить. — Мені самій страшно. Трошечки. Та ми ж не хочемо, щоби я все життя просиділа в цих кімнатах?

О, то справа не тільки в ключі, а й в бажанні вирватись з-під опіки. Вийти на вулицю — майже як випустити назовні когось, зачиненого в залізній скрині. То невже Маруся насправді не вірить у казку про гарантоване їй прозріння?

— Мене вчили, — продовжує мала пошепки. — Треба продумати свій маршрут. Але ж ми все добре знаємо... Пам’ятаєш, Доме, той дядько Костя, ну той, що постійно приходить до мами, казав про антикварну крамницю? Вона ж тут неподалік, правда? Мама описує все, що бачить, і я знаю... Коли ми йдемо в бік центру, то іноді проходимо повз крамницю. Я рахувала кроки. Там продаються всі старі речі. І там можуть бути старі ключі. Спершу ми повернемо направо, сто п’ятдесят п’ять кроків, потім перейдемо дорогу, когось попросимо допомогти, а потім двісті сімдесят три кроки і...

Виходимо. Велика Ба хропе у своєму кріслі, в’язання випало з рук. А я сподівався, може, вона нас зупинить? Мені, здається, ніби це все вже було. Тільки тепер я по той бік дверей. Тікаю разом із Марією.

Гавкнути голосно, поки ще не зачинилися двері? Щоби потім не шепотіти собі знов «mea culpa»?

Маруся постукує тростиною по сходинках. Рахує. Дороги назад немає.

Та раптом на першому поверсі відчиняються двері квартири. Й це, мабуть, вперше я радий бачити діда Євгена.

— Ти куди? — хрипить він до Марусі.

— Так... гуляти, пане Євгене, — відповідає дівчинка і хитрує: — Як завжди.

— Ви ж з дідом гуляєте... — недовірливо цідить сусід й оглядає мене, так, ніби чекає, що я якось викрию свою малу співучасницю.

— Ні-ні, чого ж? Я й сама з Домом теж ходжу гуляти. Дідусь же на дачі, попросив мене його підмінити, — й Маруся підштовхує мене вперед.

Його голос зникає, коли за нами зачиняються двері. Ось і все.

Я відчуваю, як на вулиці кров дівчинки змінюється, виростає зсередини страх. Капітан Крюк розправляє вітрила, й сміються всі карабаси.

— Ми ж зможемо, правда? Ти мені допоможеш, Доме?

Авжеж, Марусю. Хоча, сказати по правді, все це дуже схоже на авантюру...

Так, звісно, треба колись дитині вийти з дому самій. Але хіба вже час? Приміром, дівчинку з поверху вище, яка мучить нас всіх Бетховеном, батьки ще не відпускають від себе. Що, як хтось образить Марусю в крамниці або по дорозі? Автомобілі, безхатьки-пси чи люди — домашні, та все одно злі.

Але ми вже в обмілілій через спеку людській ріці — треба плисти. Маруся рахує кроки до повороту. Має бути рівно сто п’ятдесят п’ять Марусиних кроків. Поворот. І двісті сімдесят три — тільки б не збитися. Один, два, три, чотири, п’ять...

Ніхто з дорослих не зупиняє дівчинку з тростиною й білим пуделем. І я — не зупиняю Марусю. Не мені звинувачувати людей у байдужості.

Та Марусю й не зупиниш уже. Крюк відступає, карабаси сміються все тихіше. Маруся надто зосереджена, щоби боятися. Двісті одинадцять, двісті дванадцять... Їй майже подобається проходити цей лабіринт. Можливо, навіть все це сімейне у Ціликів, така вроджена вада — схильність тікати з дому. Нікому не казати нічого, просто іти. Й навіть бабусі Ніні, можливо, не було від чого тікати — просто так побігла вона за течією ріки. Я мав би зупинити малу. Але ж я досі їй винен за ту історію із вокзалом. І крамниця справді близенько. Знаю, дорослі люди чи який-небудь взірцевий пес сказали б, що це безвідповідально. Та я не взірцевий. І — ніде правди діти — я й сам хочу відчинити чортову скриню. Бо де це бачено, щоб мій ніс не міг розпізнати, що там, всередині?

Ми ступаємо на останній пішохідний перехід. Поруч нікого, і я сам тягну Марусю вперед. Вона довіряє мені так, наче я справжній пес-поводир.

Автомобіль виїжджає з-за рогу. І я панікую на мить. Назад чи вперед? Встигаємо? Ні, я не поводир. Ніхто не навчив мене, як це — вести й відповідати. Й ніхто не навчив водіїв у цьому місті гальмувати на переходах. Хай мені бультер’єр — я рвонув вперед. Потягнув, мабуть, надто сильно. Маруся падає, — певно, нога підвернулася. Люди такі нестійкі на своїх двох. Звук гальм вдаряє по вухах. Марусю?.. Водій кричить нам щось, опустивши скло. Марусю?..

— Нічого, Доміку, все в порядку, — дівчинка підіймається, знаходить тростину. — Нічого, пішли. Знаєш, в який бік?

Я веду. Маруся, ясна річ, загубилась у просторі, коли впала.

— Дівчинко, куди ти? Ти хіба не... — починає жінка з великими клунками та ароматом курника.

— Зі мною все добре, дякую, — туркотить у порожнечу Маруся, й ми шкандибаємо далі.

На Марусі джинси, порвані на коліні, й нам тепер точно дістанеться вдома за цю мандрівку. Цілики не цінують модних тенденцій. Нам дістанеться — якщо ми дістанемося додому.

— Антикварну? Так от же. Бачиш, де жигулі зелені, — хлопець не зауважує, що Маруся не бачить ніяких жигулів. Літо — темні окуляри нічого не означають.

Та ми майже на місці. Тільки б в крамниці нас сприйняли серйозно. Так, пси трохи наївні, як діти. Я вірю в те, що десь має бути цей ключ — великий, старий, як ключ від міської брами. Як не крути, це ключ від минулого, хоч я й розумію, що в скрині зовсім не бальні сукні. Там якась важливіша історія. Чому б інакше днями незнайомці знову дзвонили у наші двері? Вони сказали: ці кімнати колись належали відомому польському письменнику. Не зовсім, щоправда, належали. І не тільки польському. Або принаймні нацисти точно відмовили йому в праві називати себе поляком і — відправили би до гетто, туди, де вже були інші з його родини. Але не відправили, хтось врятував — може, Бог, може, документи фальшиві, може, випадок. Незнайомці казали, юнак став потому таким знаменитим, що тепер, особливо, якщо вкластися трохи в рекламу, тисячі шанувальників приїдуть сюди, щоби просто побачити ці кімнати — так-так, оці, в яких тепер проживають Цілики та дурний собака.

— Ми готові обговорити ціну та підшукати заміну.

Та полковник не хотів навіть чути про це:

— Шахраї! Іноземні пройдисвіти! Геть! — знову кричав він.

Родина полковника недарма вчилася обережності. Ніхто ніколи нізащо не пустив би незнайомців всередину... Так