Читати книгу - "Дім для Дома"

думає Іван Цілик. Однак того разу полковника не було вдома, Тамара подалася на ринок, Велика Ба задрімала. А незнайомці пропонували Ользі чималі гроші — просто за те, щоб увійти.

Я стежив за ними. Незнайомці торкалися білої печі — «п’єц», так вони її називали. Тицяли пальцями у візерунок з дубовим листям на стелі, роздивлялися скриню. О, як же вони закохались у неї. Як просили продати. Піч або стелю забрати годі, а скриню — можна. Хоч і важка.

Та Маруся цього не дозволила би ніколи.

— Ні, мамо, ні! — шепотіла вона, сльози стояли в очах, і незнайомці перезиралися: в чому річ, що за дивна дитина?

А могли ж і продати скриню, гроші якраз пішли б дівчинці на лікування. Але вона вірить тепер ще дужче: всередині приховано якийсь вселенський секрет. Господи, невже і я так думаю? Треба лишень знайти ключ, і одного прекрасного дня скриня відчиниться — й ось тоді львівські вулиці набудуть правильних запахів, кольорів і форм, і виведуть врешті загублених мешканців цього міста до світла, і розірвані сліди поєднаються в одну велику історію. Все виправиться, все-все на світі. Ага, авжеж.

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

— Не бачиш шоль?

— Вибачте, я справді... Вибачте.

А крамниця була ось, перед нами. Я тягнув дівчинку за собою, та вона, видно, не довіряє мені після випадку на дорозі, йде в протилежному напрямку, намагається когось запитати, врешті — звертається до якоїсь пані у капелюшку... Я вже десь її бачив і нюхав.

— Ви не підкажете, де тут антикварна крамниця?

— Звісно, ось.

Жінка пахне книжками — так, як пахнуть лише деякі невгамовні читачки й всі без винятку бібліотекарки. А ще землею чомусь пахне, й не просто землею, а такими її шарами, до яких носом ніколи не дотягнутися — аби добратися

— Та як же ти сама йдеш? — запитала пані.

Видно, вона не дуже довіряє мені — вона мене теж, імовірно, впізнала.

— Я не сама. Я ж з собакою, — хоч хтось зважає на пса. — Дом мене додому завжди відведе.

— Дом?

— Це скорочено від імені Домінік.

— А… Дивне ім’я для собаки. Я все ж тебе проведу, мила. Не сперечайся, будь ласка.

Ми вже були майже на місці, але жінка ніби спеціально йшла дуже повільно — а говорила швидко. Ніби хотілося їй поговорити з незрячою дівчинкою, що гуляє сама з неврівноваженим пуделем.

— Ти не переживай, вже зовсім близько. Ти, може, б-б-боїшся ч-чужих? — жінка то починала заїкатися, то знову говорила звичайно й навіть звучала впевнено. — То д-д-давай познайомимося? Мене звати Надія Іванівна. А т-тебе?

— Маруся...

— З-знаєш, Марусю, я теж у дитинстві боялася. Й тоді з-заїкалася. Т-тепер іноді знову. Якось я навіть з-зомліла в натовпі... Але тепер усе добре, в-все скінчилося. Львів т-такий сонячний... — вона обірвала себе, певно, подумавши, що Марусі це нецікаво. Й заговорила вже геть про інше: — Я цю крамницю знаю. Господар мій к-колега, історик. Д-дуже хороший.

Так Надія Іванівна підвела нас аж до самої крамнички, попрощалася й сказала навіть, що в Марусі прекрасний пес. Дивачка. І може, я й не налякав її тоді, біля школи? Хто я такий, зрештою, щоб налякати людину з такою гіркотою всередині?

Пані поспішила кудись, а Маруся штовхнула двері, й ми вперше зайшли до крамниці.

— З собаками заборонено! — ось який крик нас зустрів у напівтемряві.

Час, порізаний на салат, вдарив у ніс і на мить позбавив мене чуття.

— Доброго дня! Ми хотіли б купити ключ…— почала Маруся заздалегідь приготовлену промову.

Та сивий бородань за прилавком не слухав — покупцям із собаками заборонено теж. Це ж не примха, просто тут зберігаються надзвичайно цінні й рідкісні речі.

Поки Маруся захищала мої права й пояснювала про великий ключ від старої скрині, я принюхувався. Ніколи ще я не бував у антикварних крамницях і ніколи би не повірив, що можна жити з торгівлі такими гидкими речима. Час, скажу вам, пахне паршиво. Ось шинель радянського офіцера часів Другої світової — досі пахне тим офіцером. Ось проломлена каска — пахне чорноземом і кров’ю. Ось друкарська машинка — пахне любовними листами, ревнощами й доносами — хоч би як хотілося думати, що на ній друкував роман якийсь відомий письменник. Шкатулки пахнуть зрубаними деревами, пилом і порожнечею — вкраденими скарбами, обручками, віднесеними в ломбард. Запахи, наче довгі тіні під вечір, кружляють, говорять, кричать і відмовчуються

— Я ж кажу вам, дівчинко, немає в мене ніяких ключів, — він дивиться на Марусю поверх окулярів. — Якби ціла скриня, в доброму стані… А просто ключик, кому він потрібен? Навіть, якби хтось приніс, я би не взяв.

— Але моя бабуся сказала…

— Дівчинко, тут не можна з собачками. Ви що, людської мови не розумієте?

— Але бабуся...

— Можливо, ваша бабуся каже неправду? Самі подумайте, звідки їй знати, що в мене є ключ?

— Ну, не у вас. Розумієте, моя бабуся — справжня львів’янка. Вона пам’ятає, що таких скринь і таких ключів було...

— Ніколи не чув, — усміхнувся старий антиквар.

— Але ця скриня… Там ще листя на вічку... Ну підкажіть хоча би, де мені ще шукати? Будь ласка...

Маруся уже здалася, коли двері з гуркотом відчинилися й від повітря з вулиці на мить стало легше дихати. До крамниці увійшов хлопець — гроші, книжки, сперма — я одразу впізнав цей набір.

— Доброго дня, пане Генріху! Як ваші спра.. — Марік на мить замовк, побачивши нас. — О, ви вже й старих псів приймаєте? Хіба вони не покусають ваші скарби?

Хлопець теж нас упізнав.

— Маріку, рідний, та я ж їм кажу, що не можна з собачками! Зараз я їх виведу, так-так, почекай, — і бородань, знявши окуляри, почав висуватися з-за прилавку.

Втім, це виглядало не дуже загрозливо.

— Виведете пізніше, Генріху, — зупинив антиквара Марік. — Я ненадовго. Костянтин Вікторович не те що наполягає, але ви вже три місяці, як заборгували...

— Маріку, любий, я все розумію...

Так, люб’язно й мило, антиквар і помічник рекетира теревенили про несплату данини та справи далеких родичів. Цьому бородатому Генріху нема чим платити, а з хороших новин хіба новенька музична шкатулка й весілля родички в Сан-Франциско, на яке нікого з України не запросили. Ми по-тихеньку відступали