Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

і хто з ним був у спільниках?… Кочубей вкотре відповідав: неприятель його не нацьковував на гетьмана, що все він затіяв по тій самій «злобе» своїй на гетьмана, а не з намови неприятеля і ніяких йому цькувань від неприятеля не було, як не було й самого неприятеля, а за гетьманом він не відає ніякої зради та невірності, все затіяв на гетьмана брехливо, гадаючи, що йому повірять без подальшого слідства…

Вислухавши Кочубея та Іскру, записавши їхні зізнання, заарештованих знову без передиху піддали «розыску», тобто допитам. Іскра вдруге заявив, власне, повторив те, що вже казав першого разу: він не знає ніякої зради гетьмана, а намовив його подати донос Кочубей, і він йому повірив, адже він всього лише полковник, а Кочубей – генеральний суддя…

Іскрі повторно дісталося десять ударів батогом, шкіра від ударів – кати були досвідчені, – репалась на спині в полковника…

Відразу ж взяли Кочубея на тортури, і він вдруге – повторив свої попередні показання: написав донос по злобі, а тому в його доносі – все неправда.

Кочубей повторно отримав п’ять ударів батогом, спина його теж закривавіла, і він знесилений лише стогнав і плакав, вперто повторюючи наче затятий: по злобі написав, по злобі!.. по злобі…

Знову допитували Іскру, і він вкотре підтвердив, що, крім вірності гетьмана цареві, нічого більше не помічав. Повторно йому дали ще вісім ударів батогом, і на спині в нього вже не було живого місця…

Потім допитували «с пристрастием» їхнього спільника Кованька, і той засвідчив, що нічого не знає про зраду гетьмана.

Інший спільник Кочубея та Іскри піп Святайло заприсягався, клянучись Господом: діяв за наказом Кочубея, а сам нічого не знає про зраду гетьмана – мабуть, так воно насправді й було.

Допити «с пристрастием» акуратно записували, і 25 квітня Мазепі відправили гербовий лист з викладом зізнань.

27 квітня Кочубей написав царю листа, в якому виклав справжню причину своєї злоби щодо Мазепи, пов’язану з його донькою Мотрею, і додав любовні листи Мазепи до Мотрі…

Петро I – а він в амурних ділах розумівся, – лише посміхнувся, читаючи листи Мазепи до коханої Мотрі, і весело сказав: «Мазепі можна позаздрити, таку любов знайшов!..»

Зізнанням Кочубея та Іскри про обманливий донос справа й завершилася.

Головкін писав царю:

«Понеже Кочубей зело стар и дряхл безмерно, того ради мы его более пытать опасались, чтоб прежде времени не издох. А более в гетманском деле розыскивать нечего, и для того и в Киев их не посылаем, потому что во всем они винились, кроме факции или наущения от неприятеля, и ежели какую им казнь изволишь учинить, то мнится нам, что надлежит послать их в Киев и с совету гетманского повелеть о том малороссийскому народу публично огласить, чтоб они видели, что за сущую их вину то с ними учинено будет, а надлежит, государь, то дело для нынешнего сближения неприятельского, також и для лучшей надежды гетману скорее свершить».

Але цар не хотів так швидко закінчувати слідство, бо йому здавалося, що Кочубей та Іскра не могли затіяти все те самі по собі, «без побуждения неприятеля», і велів відіслати донощиків не в Київ, куди просив їх прислати Мазепа, а до Смоленська. 23 травня Головкін писав царю:

«Кочубея и Искру отослали мы в Смоленск; только доносим, чтоб продолжением того дела не было сумнения гетману, ибо он пишет к нам многократно, прилежно прося о прислании оных к нему в войско, а не в Киев для обличения их воровства, чтоб то народ малороссийский видел, потому-де что в народе малороссийском, особливо в поспольстве от их единомышленников рассеиваются многие плевелы, будто его, Кочубея и Искру до Петербурга проводили и будто на него, гетмана, ваш великий гнев, и ныне обозного генерального челядника, в Киев едущего, в местечке Оленовце за то только, что просил подводы, старшина тамошняя била с таковыми выговорами: полно уже вашего, гетманчики, панства, приедет на вашу всех погибель Кочубей. В простом народе безумные повести оглашаются, будто Кочубей в великой милости вашей здесь, а Искра будто послан гетманом города какого добывать, а когда добудет, отпущен будет на гетманство».

Лише після того Петро I розпорядився Кочубея та Іскру відіслати до Мазепи і стратити обох перед усім військом, попа Святайла зачинити у Соловецький монастир, а сотника Кованька та слуг донощиків відправити до Архангельська й віддати в солдати.

27 червня Мазепа з обозом стояв під Білою Церквою, як був отриманий царський указ повернутися до Києва і розташуватися поблизу – до подальшого царського указу. Того дня було тезоіменитство царя і Мазепа відправив до нього вітального листа з побажанням перемог над ворогами. І вже було вирушив у дорогу, як примчав з Києва гонець від стольника Вельямінова-Зернова з повідомленням, що він привіз Кочубея та Іскру для здійснення над ними смертної кари.

Невдовзі в гетьманський обоз, що вже перебував у Борщагівці, привезли засуджених у кайданах, і стольник Вельямінов-Зернов подав гетьману в присутності всіх старшин царську грамоту, у якій писалося: Кочубей та Іскра за брехливий донос на гетьмана засуджені на смерть.

Ніхто не знав, що стольнику Вельямінову-Зернову було велено оголосити волю государя: злочинці мають бути страчені, а якщо при цьому гетьман стане просити, щоб їх залишити в живих, то стольник мав обмежитись відповіддю: в наказі у нього немає про те нічого і він не сміє нічого чинити без царського указу. Мазепа про це знав, як знав, що просити царських посланців про помилування – марна річ. Вони, а не він, гетьман, господарюють в Україні, а тому мовчав, суплячи сиві брови, та іноді люто смикав себе за вус.

Московський стольник ще висловився в тому дусі, що навіть християнське милосердя не примусить його помилувати без волі царя засуджених ним на смерть – адже він теж хоче жити і не хоче опинитися на пласі… Та й ніхто не посміє звільнити «лжеклеветников и всенародных возмутителей», адже вони «дерзнули языком льстивым и лживым» опорочить царство Петра I, а повинні були до останньої краплі крові стояти і померти за царя, а «не токмо противное оному чинить й сочинять, о чем даже помыслить страшно, ужасно и душегубно».

Слухаючи, Мазепа супив сиві брови і час од часу люто смикав себе за вус. Море голів колихалося перед ним – людських і конячих, а він бачив перед собою одну лише Мотрю Кочубеївну. Що кохана скаже, як дізнається про страту її батька, про те, що це цар