Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Хіба не завжди так було? Де не було? – Знову згадала санаторій серед снігів. – Там було інакше. Там в очах світилося розуміння».

Вона зійшла сходами з трибуни. «Що я тут роблю, серед цих чужих людей? – подумала вона й зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. – То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро я хотіла повернутися, але чи належу я тепер до цього світу? Чи стала я така ж, як решта людей тут? – Вона роззирнулася. – Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити». Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви й позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися, і не було жодної допомоги ззовні. Натомість дужче відчула це саме зараз: бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи, але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, ніби з неї спав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев’яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорації обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою самотність у тисячних варіаціях, навіть у коханні – вистава не мала кінця. Тільки змінювалась. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді поволі зійшла вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ ще капотіло.

– Я не можу тебе поцілувати, – сказав він. – Ти боялася?

– Ні. Але ти не повинен більше їздити.

– Мабуть, не повинен, – відказав терпляче Клерфе. Він знав цю реакцію. – Такий я був кепський? – поцікавився він і обережно скривив обличчя в посмішці.

– Ти був прекрасний, – сказав блідий Торріані, сидячи на ящику та п’ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

– Уже по всьому, Ліліан, – сказав Клерфе. – Припини про це думати. Там не було небезпеки. То тільки так виглядало.

– Ти не повинен їздити, – повторила вона.

– Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

– А післязавтра його склеїмо.

З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

– Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.

Клерфе кивнув і за хвилю сказав:

– Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?

– Так.

– Чому?

Вона завагалася.

– Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.

– О Господи! – вирвалося в Торріані.

– Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.

– Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

– Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

– Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

– Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

– О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.

– Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!

– Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.

– Чому?

Він зупинився.

– Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

– Я не мушу повертатися до санаторію, – швидко відказала вона.

– Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Ліліан почула іронію в його голосі.

– Я не повинна балакати, правда?

– Але ж ні – повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

– Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

– Уже й не пам’ятаю. Чи ця сукня від Баленсіаґи?

– Теж не пам’ятаю.

Він обмацав свої вилиці та плече.

– Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я ще можу кермувати.

– Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера?

– Ні. То буде тільки п’янка в готелі на честь перемоги.

– Ти не любиш святкувати перемог?

– Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття. – Обличчя у нього почало вже спухати. – Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читатимеш якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

– Добре, – згодилася Ліліан. – А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції.

– Чому?

– Бо там нема ні гір, ні авт.

14

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі й біля моря. Вілла була кабіною, що зависла понад морем і часом, котрі пропливали під нею без жодного початку й кінця. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

– Ми залишаємося тут? – поцікавився він. – Чи повертаємося?

– Куди?

– До Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

– Хіба весна вже закінчилася?

– Тут, на півдні, так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається.

– А коли й там закінчиться?

– Тоді, якщо ти захочеш, – розсміявся Клерфе, – ми поїдемо за нею далі. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім униз уздовж Райну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів