Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

– Ти робив уже колись щось таке?

– Так, сто років тому. До війни.

– З жінкою?

– Так, але було інакше.

– Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

– Я б хотів, щоб була.

– Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

– Ти і є нею.

– Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

– Їдемо?

Ліліан похитала головою.

– Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати й не обманювати сама себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторії, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди й назад.

– А тепер ти стоїш на місці?

Вона поцілувала його.

– Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

Потім, однак, вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що вона перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Вона мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на всю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб Клерфе чув її кашель.

Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Наступного дня сиділа в саду кав’ярні на Венето. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом її охопила хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч у готелі й лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе в Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вона вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.

– Коли відлітає літак?

– За дві години.

Ліліан повернулася до готелю і спакувала речі. Мабуть, Клерфе вже в Парижі, але вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Вона зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, геть сама, без контактів чи втручань з будь-якого боку, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла та хіба не літає й далі, мов один із тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер у готелі «Даніелі». Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе.

– І що сталося? З ким він її зрадив?

– Ні з ким, мадемуазель. Він був у розпачі. То мадам Санд його зрадила. – Ліфтер усміхнувся. – З одним італійським лікарем. Месьє де Мюссе був поетом.

Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги. Мабуть, вона обманювала сама себе, коли кохала одного, будучи з іншим. Ліфтер відчинив двері.

– Вона покинула його, – пояснив. – Виїхала без попередження.

«Так само, як і я, – подумала Ліліан. – Може, і я теж хочу зрадити сама себе?» Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Ліліан підійшла до вікна й виглянула. Вода була голуба та спокійна, але досить було, що з боку собору Сан-Заккарія припливло й зупинилося парове судно, щоб ряди гондол загойдалися на хвилях. Замиготіло перше світло, дуже бліде й загублене серед усієї цієї рожевості та блакиті, за винятком помаранчевого застережного світла уздовж мілин, що делікатно оточили спину Сан-Джорджо Маджоре, наче яскравий ланцюг. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже й чарівне. «Ніхто мене тут не знає, – думала вона. – І ніхто не знає, що я тут!» Вона відчула цю анонімність, наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.

Це почуття загострилось, коли вона йшла через площу. У цьому було щось з авантюрної чарівності будь-якого починання. Ліліан не мала мети, дозволила течії підхопити себе і приземлити в партері ресторану «Квадріґо», їй сподобалося, що до невеликого приміщення із золотими люстрами і фресками, що зображали сцени XVIII сторіччя, можна було увійти просто з вулиці. Вона їла креветок і пила легке біле вино. Біля неї на стінах танцювали маски. Вона почувалася так, начеб і сама заховалася, зачаїлася за невидимою маскою, у тому запамороччені безвідповідальною свободою, яку давав кожен маскарад. Тисяча початків розкривалося перед нею в рожевому сутінку, як і тисяча вуличок цього міста, яке любило маски. А куди вони провадили? До невідомих, неназваних нових відкриттів чи тільки до чарівливих, виснажливих повторень, після яких чекало похмілля і усвідомлення, що знову втратила найцінніше: час? Зрештою, час завжди втрачається бездумно або так, як той чоловік із казки, який хотів так багато за свою брилу золота, що не міг вирішити скільки й помер у злиднях.

– Куди я могла б піти увечері? – поцікавилася вона в офіціанта.

– Увечері? Може, до театру, синьйоро.

– Там ще будуть вільні місця?

– Напевно. У театрі завжди є вільні місця.

– Як туди дістатися?

Офіціант почав їй описувати дорогу.

– А не можна взяти гондолу?

– Звичайно, можна. Раніше так завжди робили. Тепер уже ні. Театр має два входи. Пішки недалеко.

Ліліан взяла гондолу біля Палаццо Дукале. Офіціант мав рацію: крім неї, припливла ще тільки одна гондола. У ній сиділа пара американців похилого віку й фотографувала все підряд, в тому числі й гондолу Ліліан.

– Жінка у Венеції не може бути сама, – сказав гондольєр, допомагаючи їй висісти. – Тим більш молода жінка. А вродлива ніколи.

Ліліан глянула на нього. Він