Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

«Кобра», відірвало. Револьвер — тепер це був лише нікому не потрібний шматок покрученого металу — лежав на піску.

Едді скам'янів, не ймучи віри своїм очам. Обличчя Джека Андоліні більше нікому не могло нагадати печерну людину, бо тепер він не мав обличчя. Замість нього було криваве місиво і зяяла чорна діра рота, з якої виривалися несамовиті крики.

— Боже мій, що сталося?

— Напевно, моя куля втрапила у барабан його револьвера в ту саму мить, коли він натиснув на гачок, — відповів стрілець. Його голос звучав сухо, як у професора, котрий читає лекцію з балістики в поліцейській академії. — В результаті стався вибух, що розірвав задню частину його револьвера. Гадаю, одночасно з ним розірвалися також один-два патрони.

— Застрель його, — попросив Едді. Він тремтів сильніше, ніж перед тим, і тепер уже не просто через холодне нічне повітря, вітер з моря і відсутність одягу. — Вбий його. Позбав його страждань, заради Бога…

— Вже пізно, — мовив стрілець з холодною байдужістю, що пробрала плоть Едді аж до самих кісток.

1 Едді відвернувся, але все одно не настільки швидко, аби Уникнути видива омаромонстрів, що скупчилися біля ніг Андоліні, розриваючи його черевики від «Гуччі»… із ногами всередині, звісно. З пронизливим криком конвульсивно розмахуючи перед собою руками, Андоліні впав уперед, і на нього миттю жадібно накинулися монстри. Вони жерли його живцем і весь час тривожно допитувались: «Дед-е-чек? Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дод-е-чок?»

— Господи, — простогнав Едді. — Що ж нам тепер робити?

— Тепер ти візьмеш рівно стільки

(чортового порошку — сказав стрілець; кокаїну — почув Едді)

скільки ти обіцяв тому Балазарові. Не більше і не менше, — сказав Роланд. — І ми повернемося. — Він дивився Едді просто у вічі. — Тільки тепер я мушу піти з тобою. У власній подобі.

— Господи Ісусе, — сказав Едді. — А ти зможеш? — І одразу ж відповів на власне питання. — Звісно, зможеш. Але навіщо?

— Бо сам ти з цим не впораєшся, — відповів Роланд. — Іди сюди.

Едді озирнувся на в'юнисте кубло, що кишіло клешнястими потворами на узбережжі. Джек Андоліні йому ніколи не подобався, але все одно він відчув, як у шлунку все перевертається.

— Іди сюди, — нетерпляче повторив Роланд. — У нас обмаль часу, і я не в захваті від того, що зараз зроблю. Цього я не робив ніколи. Навіть не думав, що доведеться. — Його губи скривилися в гіркій усмішці. — А втім, я вже починаю звикати до таких речей.

Едді повільно підійшов до кістлявої фігури, дедалі сильніше відчуваючи, що ноги в нього мов ватні. Біла шкіра оголеного тіла мерехтіла в пітьмі чужого світу. «Хто ти, Роланде? — подумав він. — Що ти таке?І цей жар, який іде від тебе і який я відчуваю — невже це просто лихоманка? Чи якесь божевілля? Як на мене, то може бути і те, і те разом».

Як же ж йому потрібно було зараз вмазатися! Більше того: він просто заслуговував на те, щоби добряче вжаритися.

— Чого тобі ніколи не доводилося робити раніше? — спитав він. — Про що це ти зараз торочиш?

— Візьми, — сказав Роланд, жестом показуючи на старовинний револьвер, що висів у нього внизу на правому стегні. Не вказав, бо вказівного пальця більше не було, замість нього лише якась неоковирна зав'язь із ганчірки. — Мені він зараз не потрібен. І, мабуть, уже ніколи не знадобиться.

— Я… — Едді вдихнув у себе повітря. — Я не хочу його торкатися.

— Та я теж не хочу, аби ти його торкався, — напрочуд лагідно сказав стрілець, — але, боюся, у нас нема вибору. Буде стрілянина.

— Справді?

— Так. — Стрілець спокійно глянув на Едді. — І по-моєму, серйозна.

18

Балазар непокоївся дедалі сильніше й сильніше. Надто довго. Вони пробули там занадто довго і поводилися надміру тихо. Він почув, що десь на віддалі, можливо, в сусідньому кварталі, кричали один на одного якісь люди, а потім пролунала пара тріскотливих вибухів, мабуть, від феєрверків… але коли людина крутиться в такому бізнесі, як Балазар, то перша її думка в таких випадках — зовсім не про феєрверки.

Крик. То був крик?

Не зважай. Те, що діється в сусідньому кварталі, тебе не стосується. Ти перетворюєшся на стару бабцю.

Все одно сигнали насторожувати і свідчили проте, що справи кепські. Навіть дуже.

— Джеку? — гукнув він у зачинені двері туалету.

Відповіді не було.

З лівої передньої шухляди свого письмового стола Балазар дістав револьвер. 1 зовсім не маленький кольт «Кобра», який міг уміститися в двостулкову кобуру. То був «маґнум-357».

— Чимі! — гукнув він. — А йди-но сюди, ти мені потрібен!

І захряснув шухляду. З тихим, ніби зітхання, глухим звуком вежа з карт упала. Балазар цього навіть не помітив.

Двохсотп'ятдесятифунтова туша Чимі Дрето заповнила собою дверний прохід. Побачивши, що Да Босе витяг із шухляди свій револьвер, Чимі негайно дістав свій з-під картатого піджака. Його кричущий колір був настільки сліпучо-яскравим, що кожний, хто мав необережність дивитися на нього надто довго, неодмінно дістав би опік очей, викликаний світловим опроміненням.

— Мені потрібні Клаудіо і Фігляр, — сказав Балазар. — Приведи їх, і якомога швидше. Той малий щось затіває.

— У нас одна проблема, — сказав Чимі.

Гнівний погляд Балазарових очей метнувся від дверей туалету до Чимі.

— В мене їх і так уже по вуха. Що там іще, Чимі?

Чимі облизнув губи. Він не любив повідомляти Да Боссу погані новини навіть за найкращих обставин. А вже коли бос виглядав так, як зараз…

— Ну, — сказав він і знову облизнув губи. — Бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув на нього Балазар.

19

Сандалова рукоятка револьвера була такою гладенькою, що Едді, взявшись за нього, мало не впустив собі на пальці ніг. Через велетенський розмір ця штуковина здавалася допотопною і була такою важкою, що він одразу зрозумів: тримати доведеться двома руками. «Віддача буде такою, що мене розмаже по найближчій стінці, — подумав він. — Це за умови, що він вистрілить». І все ж якась частина його єства страшенно хотіла потримати в руках цей револьвер, відгукувалася на його цілком конкретне призначення, відчувала його темне криваве минуле й омиту кров'ю історію та хотіла стати його складовою.

«Цю крихітку тримали в руках тільки кращі з кращих, — подумав Едді. — Принаймні досі».

— Готовий? — спитав Роланд.

— Ні, але ходімо, — відповів Едді.

Лівою рукою він взяв Роланда за ліве зап'ястя. Своєю гарячою правою Роланд обійняв Едді за голі плечі.

І так вони разом переступили через поріг дверного отвору і з відкритої всім вітрам темряви узбережжя в напівмертвому світі Роланда