Читати книгу - "Нескінченна історія"

неба, до щастедра- кона і вершника, який сидів у нього на спині, ніби благаю­чи про допомогу. Колись зелені, всуціль вкриті барвистими квітами галявини зблякли, зачахли, від них піднімався за­пах гнилизни і цвілі. Яскраво-червоними були тільки гри­би з величезними капелюшками і якісь звироднілі рослини ядучо-отруйного кольору.

В такий спосіб жива природа Фантазії, тобто те, що від неї ще залишилося, хоч і безсило, безнадійно і судомно, та все ж відчайдушно опиралася цілковитому й остаточному знищенню, яке насувалося на неї з усіх боків.

Однак у центрі Лабіринту і далі сяяла казковою білістю незрівнянно прекрасна Вежа Зі Слонової Кості: руйнування її не зачепило.

Фухур спочатку збирався опуститися на одну з нижніх терас, де належало приземлятися всім летючим посланцям. Та нараз відчув, що ні в нього, ні в Атрею не вистачить си- ли піднятися спершу по довжелезній спіралі Головної ву­лиці, а потім - сходами, на самісінький вершечок Вежі. А ще йому здавалося, що в цьому випадку можна взагалі зне­хтувати всіма розпорядженнями і правилами, встановле­ними етикетом. Вів вирішив летіти далі, а потім здійснити вимушену посадку.

Отож Фухур промчав над безліччю критих балконів, переходів і балюстрад - і в самісінькому кінці Головної ву­лиці, просто перед палацом, гепнувся додолу, щоправда, дещо з розгону; тому легенько ковзнув уперед, переверну­вшись при цьому кілька разів із живота на спину і зі спини на живіт, а тоді нарешті зупинився - хвостом уперед.

Атрею, який під час цього складного маневру щосили притискався до щастедракона, обхопивши руками його шию, щоби не звалитися, тепер випрямився й роззирнувся на всі боки.

Він очікував, що його урочисто зустрінуть або принай­мні що до нього збіжаться слуги - йому здавалося, їх тут мало би бути надзвичайно багато, - запитати, хто він такий і що йому тут треба, але так нікого і не побачив. Світлосяй- ний сніжно-білий палац, здавалося, вимер.

«Невже вони всі повтікали? - промайнуло у нього у го­лові. Невже вони покинули Дитинну Царівну? А може, во­на...»

- Атрею, - шепнув йому Фухур. - ти мусиш повернути їй Сяйво.

Він зняв із шиї золотий ланцюжок, проте той вислизнув йому з лап і впав на землю.

Атрею, забувши про рану, прожогом кинувся підібрати Аурин, але заточився і впав.

Але він таки підняв його і повісив ланцюжок із Клей- нодом собі на груди. Потім насилу підвівся, спираючись на щастедраконову лапу.

Але той не відповів, не ворухнувся. Здавалося, Фухур вмер.

Головна вулиця закінчувалася біля високої білої стіни, яка оточувала палац, вона впиралася в кунштовно вирізьб­лену браму; вона стояла розчинена. Атрею насилу дошкан­дибав до неї, увійшов, тримаючись за портал, а тоді поба­чив широкі сліпучо-білі сходи; здавалося, вони вели просто в небо. Він почав підніматися сходами, ледве переступаючи зі сходинки на сходинку. Його рана кривавила. Іноді він зупинявся, щоб перепочити.

Коли він нарешті здолав ці нескінченні сходи, то поба­чив перед собою довгу галерею. Він рушив далі, від колони до колони, спираючись на них, щоб не впасти. Галерея при­вела його в двір із безліччю водограїв. Жваво дзюркотіла вода, під променями сонця виблискували численні водой­ми. Проте Атрею вже нічого не бачив довкола себе, він ішов, як сновида, кожен крок давався йому ціною неймові­рних зусиль. Та ось він опинився перед іще одною брамою, значно меншою, ніж попередня; потім йому знову довелося підніматися сходами, але ці сходи були зовсім вузькі. Так він опинився в саду, де все - і дерева, і квіти, і звірі - було вирізьблене з білосніжної слонової кості. Він більше не міг стояти, а тому поповз. Подолавши таким чином кілька ар­кових містків без поруччя, Атрею побачив третю браму, геть малесеньку. Коли ж він проповз іще й через цю браму, його очам відкрився відполірований, як дзеркало, стрілча­стий конус зі слонової кістки, на вістрі якого сяяв білий- пребілий Магнолієвий Павільйон. І не було ані сходів, ні доріжки, які б туди вели.

Атрею затулив обличчя руками.

Ніхто з тих, кому хоч раз у житті судилося побувати в цьому Павільйоні, не зміг би сказати, як він подолав цей останній відрізок шляху: це дається як благодать.

Атрею відвів руки від лиця і побачив, що стоїть перед дверима, які ведуть у Павільйон. Він увійшов усередину і опинився сам на сам із Золотоокою Повелителькою Ба­жань.

Вона сиділа на горі подушок, на високому круглому си­дінні в самісінькій серцевині квітки магнолії і дивилася на нього. Зненацька він усвідомив: в усьому світі немає нічого вразливішого і важливішого, нічого тендітнішого і дорого­ціннішого від неї.

Що Дитинна Царівна тяжко хвора, вгадувалося з її змарнілого і блідого личка, яке здавалося зовсім прозорим. Її мигдалеподібні очі відсвічували темним золоти. У цих очах не було ні заклопотаності, ні тривоги. Вона всміхала­ся. Маленька і тоненька, Царівна була зодягнена в широкі шовкові шати, такі сліпучо-білі, що поряд з нею тьмяніли навіть магнолієві пелюстки.

Виглядала вона як десятирічна дівчинка - дитина не­вимовної краси, проте її пряме довге волосся, що спадало на плечі, було біле як сніг.

Бастіян злякався.

Тої миті з ним сталося щось таке, чого він не переживав іще ніколи в житті.

Дотепер, читаючи «Нескінченну історію», він чудово уявляв собі все, про що в ній мовилося. Звичайно, у цій книзі відбувалися дуже дивні речі, що правда, то правда, але їх, мабуть, якось мож­на пояснити. Він напружував уяву — і бачив, як Атрею летить вер­хи на щастедраконі. бачив Лабіринт і Вежу Зі Слонової Кості. Але насправді то були всього лише образи, що оживали в його голові. Коли ж він дочитав книгу до місця, де мова зайшла про Дитинну Царівну, то на якусь коротесеньку мить — так, наче все довкола осяяв спалах блискавки, — і справді побачив її обличчя. Не в уяві, ні; він побачив її на власні очі! І достеменно знав, що це не уроєн- ня. Він навіть зауважив деякі подробиці, яких не було в книжці.

От, наприклад, брови — чорні, наче намальовані тушшю, дві дуги над її золотавими очима. Або ж малесенькі вушка з ледь видовже­ними мочками, і ніжна шийка, і голівка, ледь нахилена набік. Бас- тіян твердо знав, що ніколи в житті не бачив нічого прекраснішо­го, ніж це обличчя.

А ще він чомусь знав, як її звуть, — Місяцівна. Він нітрохи не сумнівався, що це її ім’я.

І Місяцівна також подивилася на нього — на нього, Бастіяна Бальтазара Букса!

Вона подивилася на нього так, що вираз її обличчя він не зміг