Читати книгу - "Нескінченна історія"

би передати жодними словами. Може, вона також здивувалася, побачивши його. Що було в її погляді? Благання? Туга? А може... щось іще?

Він намагався пригадати, як виглядали її очі, однак це йому ніяк не вдавалося.

Проте одну річ він знав напевне: цей погляд пронизав його наскрізь, як рентгенівський промінь* (* в оригіналі жодного рентгену, поетичні метафори не для Прохаська), і запав просто в серце. Бас- тіян навіть зараз відчував, як опік, весь шлях її погляду. А ще він відчував, що після того, як Місяцівна зазирнула йому в серце, її погляд залишився в ньому, і тепер він випромінює світло, немов самоцвіт* (* в оригіналі "geheimnisvoller Schatz" (таємничий скарб)). Це було і боляче, і солодко водночас.

Та навіть якби Бастіян захотів позбутися того, що з ним ста­лося, він уже не міг би цього зробити. Та він і не хотів, ні, ніколи в житті! Нізащо на світі він не віддав би тепер цей скарб, який напо­внив світлом його серце.

Він хотів тільки одного: читати, читати, читати, щоби знов опинитися в павільйоні Місяцівни, щоби знов її побачити.

Він і не здогадувався, що таким чином прирікає себе на не­ймовірні, небезпечні пригоди.

Але навіть знаючи про це, нізащо не закрив би книгу з «Не­скінченною історією», не відклав би набік, щоб ніколи більше не взяти її до рук.

Перегорнувши тремтячими пальцями кілька сторінок, він знайшов ту, на якій перервав читання, і знову заглибився в книгу.

Бежеві дзигарі вибили десяту.

XI.

ДИТИННА ЦАРІВНА

Неспроможнии вимовити ані слова, Атрею стояв і ди­вився на Дитинну Царівну. Він не знав, що казати, не знав, як повестися. Подумки він не раз малював собі цю мить, добирав слова, але тепер чомусь геть усі вони повилітали йому з голови.

Вона усміхнулася йому і промовила голосом, що звучав тихо і ніжно, як голос співочої пташки:

- Ти вже повернувся зі своїх Великих Пошуків, Атрею?

- Так, - ледве видушив із себе Атрею й опустив голову.

- Твій червоний плащ геть збляк, - сказала вона, помо­вчавши. - Посіріло і твоє волосся, а шкіра - зашкарубла, наче камінь. Але зараз усе знову буде як перше, і навіть іще гарніше. Ось побачиш.

Атрею не міг вимовити ані слова, так, наче йому відіб­рало мову. Він тільки ледь помітно похитав головою. І знов зазвучав ніжний голос:

- Ти виконав моє завдання...

Атрею ніяк не міг втямити, чи то запитання, чи ствер­дження. Він не наважувався підвести очі - так боявся про­читати відповідь на її обличчі. Хлопець поволі підніс руку до ланцюжка з золотим Сяйвом, зняв його і простягнув Ди­тинній Царівні - як і раніше, намагаючись уникати її пог­ляду. Він спробував опуститися на одне коліно (Атрею знав, що так роблять усі посланці, про це розповідали пісні і легенди, які він чув у себе на батьківщині), одначе його зрадила поранена нога, і він упав, та так і лежав перед Ди­тинною Царівною, обличчям до підлоги.

Вона нагнулася, підняла Сяйво і, перебираючи ланцю­жок своїми білими пальчиками, сказала:

- Ти добре відбув Пошуки. Я тобою дуже задоволена.

- Ні! Все марно! Порятунку нема!..

Запала мовчанка. Атрею притиснув долоні до лиця. Вів боявся, що зараз із вуст Царівни зірветься крик розпачу, що вона почне жорстоко йому докоряти або що у гніві про­жене його геть з очей. Щоправда, він і сам не знав, чого че­кав, на що сподівався. Але Дитинна Царівна таки по- справжньому його вразила: вона засміялася. Засміялася тихо і радісно. Атрею спершу розгубився, він навіть поду­мав: можливо, вона збожеволіла. Але ні, це не був безтям­ний сміх людини несповна розуму.

Минуло ще трохи часу, перш ніж вона сказала:

- Але ти ж привів його із собою.

Атрею підняв голову:

- Кого?

- Нашого рятівника.

Він зазирнув їй в очі з німим запитанням, однак не прочитав там нічого, крім світлої радості. А вона засміяла­ся знову:

- Ти виконав завдання. Я дякую за все, що ти зробив. Атрею похитав головою.

- О, Золотоока Повелителько Бажань, - почав він, за­тинаючись, уперше звертаючись до неї саме таким чином - вживаючи її офіційний титул, який йому підказав Фухур, - я... Та ні, я справді не розумію, що ти маєш на увазі.

- Я бачу, - мовила вона. - Але незалежно від того, чи розумієш ти, чи ні, завдання своє ти виконав. Добре вико­нав, і це головне, чи не так?

Атрею мовчав, вирячивши очі та відкривши рота від здивування. Він привів у Фантазію рятівника, але не мав поняття, як саме це зробив, і не знав, як йому запитати про це Дитинну Царівну.

- Я його бачила, - продовжувала вона. - І він також мене побачив.

- Коли це було?

- Щойно, коли ти ввійшов. Ти привів його із собою.

Атрею мимоволі роззирнувся.

- Де ж він? Тут нікого нема, тільки ти, Повелителько Бажань. І я.

- О, тут є ще багато такого, чого ти не бачиш, - сказала вона, - повір. Правда, наш рятівник ще не з’явився в моєму світі, він іще у своєму. Та наші світи так зблизилися, що коли тонка перетинка між ними стає на мить цілковито прозорою, ми бачимо одне одного. Незабаром цей хлопчик прийде до нас і назве мене новим іменем, тому що тільки він - лише він один - може мені його дати. Тоді я видужаю, і Фантазія теж.

Поки Дитинна Царівна говорила, Атрею натужно звів­ся на ноги. Вона вже сиділа у своєму високому круглому фотелі, а тому він підняв голову, щоби ще раз подивитися на неї. І коли хлопець заговорив, його голос зазвучав над­звичайно хрипко.

- Я не можу повірити: ти вже знала ту звістку, яку я мусив тобі сповістити? Те, що мені сказала Прадавня Мор- ла на Болотах Смутку, те, що я дізнався від Уюлялі біля Південного Оракула, - усе це було тобі відомо?

- Так, - сказала вона, - я знала це ще задовго до того, як послала тебе у Великі Пошуки.

В Атрею стислося горло.

- Знала? - перепитав він нарешті, через силу вимов- лнючи слова. - Тоді чому ж ти послала мене у Пошуки? Чо­го ти чекала від мене?

- Тільки того, що ти зробив.

- Що я зробив... - повільно повторив Атрею, а тоді гні­вно звузив очі. - Але це значить, що все, що я зробив, не мало жодного сенсу. Ти без жодної потреби вирядила мене у Великі Пошуки. Мені не раз доводилося чути про те, що твої рішення часом бувають украй незбагненні. Мабуть, це