Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ваню, а ти вмієш тримати інтригу! Що відбувається? Навіщо всі ці численні приготування, на які ми вже витратили сім тисяч рублів? — якось спитала графиня.

— Все для того, щоб ми могли спати спокійно і не боятися вбивць, Афо.

— І коли настануть ці чудові часи, Ваню?

— Вже завтра, вже завтра. Тож відпочиньте сьогодні добре, а я піду востаннє все перевірю.

Наступного ранку ми приїхали на невеличку станцію за Льговом. Там нас чекали три вози, найняті нами з далеких сіл. Ми вивантажилися з потяга на вози. Я повторив із підривниками деталі плану, показав усе на мапі. Ми вирушили до болота, в якому я ледь не втопився. Два вози з вибухівкою і підривниками залишилися позаду, біля греблі, яка тримала рівень води у болоті.

— Ваню, для чого робити греблю, щоб тримати болото? — спитала графиня.

— Є такий вислів, Афо: кінці у воду. Це болото створили саме для того, щоб ховати гріхи, — відповів я і наказав вивантажити з воза дивне творіння бельгійських майстрів, зроблене за моїми малюнками. Наполовину човен, наполовину сани, з двома двигунами аеропланів, установленими спина до спини. Лопаті на пропелерах було встановлено так, щоб гнати повітря вперед.

— Що це за потвора, Ваню? — здивувалася графиня, коли з цього творіння стягнули брезент.

— Зараз побачите. Прошу на борт. — Я увімкнув задній двигун, додав обертів, і наш човен-сани поплив поверхнею болота. Двигун можна було повертати, за його допомогою я керував напрямком руху. Ми неквапливо повзли болотом. Десь по версті за годину. Під човном хлюпала чорна вода болота, я досі відчував її смак, і мені ставало холодно, хоч я був одягнутий у теплий кожух. Та я тримався, грів себе думкою про помсту. Ми повзли і повзли далі.

— Ваню, що з тобою? — спитала графиня. — В тебе якийсь дивний вираз обличчя.

— Погані спогади, — пояснив я. — Десь тут я ледь не помер. І врятувався тільки завдяки тому, що вперся ногами в голову трупа.

— У голову трупа! Диви, як цікаво! — Графиня не боялася найстрашніших речей. — А звідки взявся труп? І як ви його знайшли?

— Ви все побачите трохи згодом, — запевнив я.

Години за дві ми досягли невеличкого острівця з кількома деревами, що був неподалік від тієї частини берега, де мені довелося пірнати. Я вистрелив із сигнального пістолета. Трохи почекав, коли пролунали далекі вибухи.

— Я так розумію, в повітря висадили греблю? — спитала графиня.

— Так точно, Афо. — Я придивлявся до болота. Спочатку в ньому не було помітно якихось змін. Чорне і нерухоме, воно наче застигло. Але потім я помітив смужку на березі острівця. Ще одну і ще. Вода з болота відходила, рівень її падав. Не досить швидко, десь на лікоть за годину, але в нас був час.

— А це що таке? — згодом спитала Афродіта, коли побачила, як із болота почали вигулькувати якісь кулі, розміром із невеличкий гарбуз.

— Це голови жертв. Перехожих і мандрівників убивали, грабували, а тіла кидали у болото. Їх тут зібралося багатенько. На одній із цих голів я врятувався. Задубле тіло витримало мене.

— Цікаво! — Графиня схопилася за бінокль і почала роздивлятися тіла. Потроху сутеніло.

Ось тіла вже стирчали по груди, потім по пояс. Їхні ноги застрягли в мулі по коліна, мерці стояли, наче військо. Я дочекався, поки вода зійшла, потім узув гумові чоботи і пішов до трупів. За спиною в мене був мішок з ножами, а на плечі — моток дроту. За допомогою обценьків я прикручував до правої руки мерців ножі. Тонкі й довгі ножі, схожі на ті, що були у вбивць. Нам зробили ці ножі за спеціальним замовленням. Я шорхався між трупів кілька годин. У чоботи набралася рідота, змерз, як собака, але повернувся на острів лише тоді, коли прикрутив до рук усі дві сотні ножів.

— Ваню, що це за херня? Навіщо озброювати мерців? — спитала Афродіта.

— Зараз побачите, графине. Тільки закріплю наш човен. — Я підпер його міцними дубовими кілками, потім увімкнув передній пропелер. Він погнав повітря в бік мерців. Дістав металеву каністру, яку віддали батьки Івлєва. Відійшов від човна, відкрив каністру і залишив її. Бачив, що газ почав активно випаровуватися. Тепер залишалося чекати.

Годину чи дві пропелер гнав повітря на трупи, які були в осушеному болоті, наче у котловані.

— Нічого не розумію, Ваню! — вкотре дратувалася графиня, вона не вміла чекати. Дивилася у бінокль. Ніч була місячна, трупи було добре видно. — Що за херня? — спитала вона здивовано, почала придивлятися. — Що? Що? Господи!

— Спокійно, графине. Все буде добре, — заспокоїв її я. Сам бачив, що мерці в болоті почали рухатися. Вони бовталися у муляці, але ось перші змогли звільнити ноги і полізли з болота вперед, туди, куди їх вів газ. Десяток, два, три, чотири. Вони вилазили і вилазили з болота. Їх тут були сотні, якщо не тисячі. Але газу вистачило не на всіх. Тому деякі тільки почали бовтатися у мулі, але вилізти не змогли. Інші, які стояли осторонь від дії пропелера, зовсім не рухалися. Але кілька сотень мерців, здебільшого озброєних ножами, пішло в бік села по прямій, як стріла, дорозі через ліс Я максимально збільшив оберти пропелера, щоб той вів мерців якомога далі. — А тепер, графине, стрибайте мені на плечі.