Читати книгу - "Бомбардир"

і нечасто. Тут уже як пощастить: м’яч круглий, а поле рівне. Дивись, іще два-три сезони – і команда в Прем’єр-лізі. Ну а те, що утримування клубу такого рівня коштує разів у п’ять дешевше…

– Менеджмент, одначе!

– Ну що ти! І це не все: він і з арбітрами працював, причому не приховував цього від власника. Мовляв, такі реалії: для результату потрібні не тільки сильні гравці й розумний тренер. Арбітрам належить давати, і то більше, ніж дасть команда суперника. Черниш і на цьому наварював, не гребував – заявляв одну суму, платив іншу, різниця в кишеню. Дрібниця, а приємно. І тоталізатор, аякже. Ставив він тільки на конкретний результат «Маяка»: припустімо, «ТБ 3,5»15 або «у другому таймі команда пропустить тричі». У складі команди в нього для цього було кілька пригодованих гравців, вони й забезпечували результат. Плюс залучений арбітр. Та ти й сам знаєш усі ці нюанси, не дитя…

– І як довго все це сходило йому з рук? – обурився я.

– От на тоталізаторі він і спалився. Комісія з етики та чесної гри несподівано визнала матч із участю «Маяка» підозрілим, а потім ухвалила рішення, що він був цілком позбавлений спортивної боротьби. Іншими словами, договірний. Ти маєш пам’ятати цю історію, про неї більш-менш докладно йшлось у пресі. Почалися розбори, і врешті знайшлося кілька гравців, які нібито здали гру. Штрафи, дискваліфікації. А Черниш вийшов сухим із води. Гадаю, він просто купив тих гравців, щоб узяли провину на себе… Чому? Усі вони були ветеранами, їм за контрактом залишався максимум рік, а то й менше. Черниш покрив їм збитки від втрати річної зарплати й дещо додав зверху…

– Отже, вцілів?

Шеф у задумі пожував губами, зазирнув у спорожнілий кавовий стаканчик і поліз по чергову цигарку.

– Загалом так. Голова в нього працює швидко, плюс покровителі в керівництві федерації. На ногах утримався, але репутацію втратив. Коли київські медіа заговорили про це, заворушилися й мелітопольські вболівальники. Черниша звинуватили в цілій серії провальних ігор. А фанів не ошукаєш – їм потрібна репутація клубу й гарна гра…

– Чим скінчилося?

– Він улаштував прес-конференцію для фанів, на якій і був посланий на відомі літери. Проте історію зам’яли. Черниш ліг на дно, щоправда, ненадовго, після чого змінив рід діяльності. А «Маяк» майже відразу після цієї історії остаточно розпався, попри зусилля власника, який навіть продати його не зміг. Правда, і сам він незабаром зник з обрію – чи то сів, чи то емігрував… Звичайна, загалом, історія, таких у нас повно. І що з цим діяти – сам Бог відає…

Шеф поморщився – болюча тема, він регулярно кидав громи й блискавиці в редакційних колонках з приводу спортивної корупції.

– Не заводься,– зупинив його я.– Ми не закінчили з Чернишем.

– А що з ним? Це, власне, все. Чувак одержав безцінний досвід і широке коло ділових знайомств. Коли джерело висохло, а власний капітал він не тільки не втратив, але й примножив, то зайнявся бізнесом у непублічній сфері, хоч і не відійшов від футболу. Це ж як наркотик, знаю по собі: раз спробував, і вже не зіскочиш. Так і Черниш – придбав ліцензію й став агентом. Усе необхідне для такої роботи має: уміння домовлятися, переконувати, блефувати, коли необхідно – тиснути. Плюс зв’язки і чуття, як в акули. Тому й клієнтів у нього вистачає, і виходи на європейські клуби є. Але аби з ким він не працюватиме, у нього в клієнтах суцільна еліта, обрані…

Мені не сподобалась інтонація шефа: почулось у ній щось ніби стримана повага.

– Ти мене вразив,– посміхнувся я.– Звідки ти так добре знаєш цього типа?

– У мене теж є особисте життя,– огризнувся шеф.– І я нікому не зобов’язаний про нього доповідати. Але якщо тебе так уже розбирає цікавість, скажу: ми з ним трохи зустрічалися, вечеряли в «Шоті». Планували деяку співпрацю… Виключно ділові питання. Він пропонував нам зайнятися його промоцією.

– Чим-чим? – здивувався я.

– Акуратним піаром. Щоб його ім’я з’являлося якнайчастіше, і то в суто позитивних контекстах. Для початку домовилися про велике інтерв’ю – у ньому Черниш пообіцяв підкинути читачам дещо сенсаційне. І взагалі натякав, що буде ділитись інсайдерською інформацією, але тільки такою, яка йому вигідна. Правда, потім усе загальмувало. Він на два місяці помчав у Європу, потім повернувся в Україну й майже відразу знову відбув – але вже в східному напрямку. У результаті очікувану співпрацю чорти вхопили… Зайнятий по горло, абсолютна нестача часу. Численні агентські обов’язки, з якими не може впоратися навіть штат його помічників…

– Тобто ти й далі підтримуєш із ним стосунки? – перебив я головреда.

– Ну які можуть бути стосунки в колишнього бандита з журналістом, сам подумай?! – обурився шеф. Але скоріше для годиться.

Він зім’яв порожній стаканчик з-під кави, влучно пожбурив його в сміттєвий бак і попрямував був до під’їзду, але я його спинив. Історія з мелітопольським клубом мене зацікавила. Я ж пам’ятав, як туди потрапив свого часу Гайдук.

– А зачекай, Павличу! А в тебе лишилися контакти людей, які працювали в «Маяку»? Бажано, не з керівництва?

Уже взявшись за ручку дверей, шеф зупинився.

– Треба подумати! – мовив він і пірнув у вестибюль – далі від вологості, кинувши на ходу: – Я пізніше дзвякну, Олексію…

Чекати довелося недовго.

Уже наступного дня, коли я возився в кухні з обідом, шеф зателефонував і приголомшив мене вже першим питанням:

– Як суглоби, Петровичу? Погодка ж паскудна.

– Не зрозумів…– буркнув я.– Це ти до чого?

– Ноги твої як?! – усміхаючись у трубку, уточнив шеф.

– Більш-менш. Поки носять. А що?!

– Переймаюся здоров’ям співробітників,– я мало не наяву побачив самовдоволену посмішку.– Добре, не буду мучити, ти, я бачу, не в гуморі. Бери стилос і записуй: Полегенько Юрій Миколайович, лікар-масажист. Має приватний кабінет у Медмістечку на Борщагівській. Золоті руки. Безногі ходять, лежачі встають. Телефон такий-то. Записав? От до нього й звернись.

– Ти номером не помилився? – дошкульно поцікавився я.

– А хто вчора цікавився персоналом «Маяка»? Оцей Полегенько там мало не чверть століття відпрацював. Масажистом.

– Угу…– збагнув я.– Ну, дякую, старий. Твій боржник.

– Сподіваюся… Він мій давній знайомий, тому й погодився з тобою поспілкуватися. До речі, оповідач рідкісний, розговорити його – нараз. То давай, не соромся…

Легко сказати!

Мало того, що мені довелося кинути кухарювання на півдорозі, так ще й потрапити на прийом до Полегенька виявилося далеко не просто.