Читати книгу - "Бомбардир"

День у нього був розписаний похвилинно, а заразом і два наступні.

Але коли я все-таки потрапив до кабінету й відрекомендувався, пославшись на головного редактора «Території», він погодився прийняти мене ввечері, о сьомій, уже після закінчення робочого дня. І попередив, щоб я не чекав від запропонованої ним терапії моментального полегшення.

Утім, я сподівався на зовсім інший результат.

О сьомій я знову був у Медмістечку. Кабінет лікаря Полегенька являв собою тіснувату кімнатку з канцелярським, ще радянських часів, столом у кутку, двома того ж походження стільцями, цератовою кушеткою й екраном з підсвічуванням для перегляду рентгенівських знімків. Центр приміщення займав ще один стіл – сучасний масажний.

Господаря всього цього я застав за читанням товстого роману в строкатій обкладинці. Коротконогий, угодований, із блискучою, як більярдна куля, головою та сивою борідкою-еспаньйолкою, Юрій Миколайович був точною копією лікаря Айболитя, яким його малюють у дитячих книжках. Картину довершували пухкий м’ясистий ніс і неймовірно густі, як пара зубних щіток, брови, з-під яких уважно дивилися зеленкувато-карі, трохи примружені очиці.

У кабінеті пахло гарним тютюном і стійким чоловічим одеколоном.

Щойно я відчинив двері, як Полегенько озирнувся, відклав свій фоліант і звернувся до мене:

– Олексію Петровичу? Проходьте, проходьте! Я вже зачекався.

– Та я ж начебто вчасно…

– Які претензії! – доктор широко всміхнувся.– Просто останній пацієнт скасував візит. Я цього, звичайно, не люблю, особливо якщо без поважних причин. А поважною вважаю єдину – довідку з моргу. Та ви не лякайтеся – жартую…

Що ж, принаймні тут не доведеться вимучувати кожне слово. Юрій Миколайович явно належав до тієї нині нечисленної категорії лікарів, які займають пацієнта розмовами й примовками, змушуючи розслабитись і на мить забути про свої недуги. Теж у якомусь розумінні терапія.

– То одна чи обидві?

– Обидві,– я зрозумів, що мова про мої ноги. Я ж прийшов лікуватися.

– Знімки у вас із собою? – поцікавився Полегенько.– Чи історія хвороби, в найгіршому разі?

– Ні,– я трохи розгубився,– це обов’язково?

– Бажано.– Він зник за завісою. Полилася вода з крана, долинув бадьорий голос: – Давайте-давайте, роздягайтеся. Розташовуйтеся на масажному столі, і для початку займемося діагностикою.

Як і більшість чоловіків, я побоювався лікарів і звертався до них тільки в крайніх випадках. Як то кажуть, доки один птах не клюне відомо куди. Подолавши соромливість, я стягнув із себе джинси, видерся на високий масажний стіл і розлігся там, почуваючись досить ніяково.

Відразу ж з’явився Юрій Миколайович і взявся за діло. Руки й пальці в нього виявилися неймовірно сильними, але вони не завдавали болю. Навпаки – мої суглоби, що звикли вічно нити, здивовано притихли, а м’язи наповнилися рівним теплом.

– Наскільки я розумію, переломів у вас не було,– нарешті заявив він, на якийсь час залишаючи в спокої мої кінцівки.

– Бог милував.

– Але є проблемки з меніском правого коліна, там рідина. Крім того, вважаю, що у вас початкова стадія гонартрозу.

– Точно,– скорботно визнав я,– усе це зайва вага…

– Басейн відвідуєте?

– Ні.

– Дарма… А скинути десяток кілограмів не завадило б. З вашим зростом… Отут боляче?

– Відчувається,– сказав я.– Але не смертельно.

– Ну що ж…. Усе це, звичайно, неприємно, але жити можна.– Він хмикнув.– Зцілити не обіцяю, але болі, гадаю, зникнуть…

Полегенько зосереджено засопів, звелів розслабитись і взявся за мене всерйоз. Я затамував дух, щомиті очікуючи нападу болю й подумки клянучи шефа, який підставив мене. Нічого подібного – тільки легке поколювання в м’язах. Тим часом я згадав про справжню мету свого візиту.

– Юрію Миколайовичу… хвилинку…– промовив я.

– Що? Не рухайтесь, будь ласка, ми ще не закінчили…

– Мені казали, що ви працювали спортивним лікарем у мелітопольському «Маяку»…

Не відриваючись від мого коліна, він відповів:

– Скажу точно: тридцять два роки і п’ять місяців. Солідний термін. Проте пам’ятаю всіх, хто пройшов через мої руки. Слава Богу, на пам’ять поки не скаржуся. Вас цікавить хтось із моїх пацієнтів?

– Якщо відверто, то так. Сергій Гайдук.

– І з якою ж метою, якщо не секрет?

– Поки збираю інформацію. Хочу зробити серію матеріалів, показати його читачам, так би мовити, з усіх боків. Причому очима тих, хто знав його в різний час і на різних етапах кар’єри. Хочете долучитися?

Я швиденько зліпив нову версію, відкинувши байку про книжку. Доктор, схоже, приятелює з моїм головредом, а той давно носиться з думкою написати щось фундаментальне про наших футбольних зірок. Не наражатимусь.

– Чому б і ні? Гайдук – гарний хлопець, класний спортсмен.

– І що вам пригадується насамперед у зв’язку з його іменем?

– Сергій прийшов до команди у важкий час. «Маяк» ніколи не був грандом, але мав міцні традиції. Уболівальники нас поважали за особливий дух – такий, знаєте, чоловічий, робітничий…

Він на секунду замовк, зосередившись на якійсь точці нижче від коліна, яка відразу вистрілила короткою болісною чергою. Але я не показав цього, очікуючи на продовження.

– Я ж застав епоху розквіту «Маяка». У ті роки він грав у другій лізі СРСР і вважався серйозним суперником. Де ми тільки не побували, з ким тільки не перетинались! Об’їздили весь Союз: Грузія, Вірменія, Казахстан, Узбекистан… Тепер навіть назв цих команд ніхто не пам’ятає. Бувало, по кілька діб проводили в дорозі – спробуй-но дістатися до якогось Абовяна або Чимкента – літаки, поїзди, автобуси… Романтика! Я колись узявся був за мемуари, зіпсував десяток аркушів і кинув: ну кому цікаві спогади якогось там масажиста?..

Я терпів, зціпивши зуби й зрідка киваючи,– доктор не послабляв тиску на мої бідолашні суглоби.

– А після здобуття незалежності справи в регіонах пішли на спад, і всім стало не до провінційного футболу. «Маяк» перетворився на команду-ліфт – від сезону до сезону курсував між Другою і Першою лігами. Далі – гірше. Бували періоди, коли грошей у клубу взагалі не було. Але персонал не розбігся, не кинувся шукати іншу роботу: жили хоч погано, але дружно. Однак щодень ситуація ставала дедалі більш безвихідною. Точку неповернення пройшли, коли в один далеко не прекрасний день нам звеліли з’явитись і забрати трудові книжки. Отут і виник Андрій Юрійович Черниш – нізвідки, як чортик із табакерки.

– Лікарю! – страдницьким тоном звернувся я.– Історію з Чернишем можна опустити – я в курсі.

– Он як? Що ж, тоді вперед: питайте.

– Як Гайдук опинився в «Маяку»?

– Це мені невідомо. Але з’явився він майже одночасно з Чернишем. Перед тим у клубі майнула чутка, що команду посилить не просто вихованець «Динамо», а діючий гравець, узятий в оренду. Ого! Такі птахи до нас іще