Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

часів гетьмана Хмельницького, козаки українські й запорозькі, з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів»299. Інша річ, що ці декларації не завжди мали відповідне втілення.

Навесні 1711 р. в похід на українські землі, що знаходилися під московською займанщиною, виступив Пилип Орлик. Були в його війську й татари. На перших порах ситуація складалася на користь Орлика. Але невдалий штурм Білоцерківської фортеці 25—27 березня призвів до того, що він почав втрачати своє військо. Воно маліло з кожним днем. Зрештою цей похід проти московських військ і їх союзників для гетьмана завершився невдачею.

Це дало змогу армії московітів під командуванням Петра І пройти теренами України й вступити на землі, які контролювалися Кримським ханством і Османською імперією. Біля річки Прут зійшлися об’єднані сили османів і кримських татар з московськими військами, до яких долучився загін під командуванням молдавського господаря Дмитра Кантемира (1673—1723). 8—9 липня біля села Станілешти відбулась вирішальна битва, внаслідок якої армія Петра І була повністю оточена в урочищі Нові Станілешти. Становище московітів було критичним і їх капітуляція стала неминучою. Однак підкуплений московською стороною головнокомандувач османської армії, візир Балтаджі Мехмед паша дозволив росіянам і молдаванам вийти з оточення300. 12 липня 1711 р. був укладений Прутський мирний договір. Згідно з ним, Московія повертала Османській імперії Азов і ліквідовувала свої фортеці на Азовському морі. У договорі не було чітко прописано питання щодо українських територій, кому вони належать. Воєнний стан між двома державами продовжував зберігатися301. 13 липня 1713 р. була укладена Андріано-польська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорізьким302.

Останнє перебувало в складі ханства з 1711-го по 1734 рік. У той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або в Кардишині (неподалік сучасного Херсона) в пониззі Дніпра303. Щоправда, в козаків виникали непорозуміння з Кримським ханством, зокрема з підвладними йому ногаями. І все ж, коли козаки після 1734 р. опинилися під російською владою, вони довго з ностальгією згадували про «кримську протекцію»304. Олешківську Січ із належній їй теренами теж, як правило, відносять до Ханської України.

Загалом же Північне Причорномор’я, яке знаходилося під владою кримських ханів, у той час стало місцем притулку як для українських політичних емігрантів, так і козаків. Відбувалася поступова колонізація українцями цих земель. У середині XVIII ст. у басейні Південного Бугу виникли «ханські слободи» – Балта (Палієве Озеро), Голта, Перелети, заселені переважно українцями. З’явилося чимало інших невеликих українських поселень. Українці також заселяли землі в районі фортеці Хаджибей (нинішня Одеса).

«При всіх свідченнях російських джерел, – пише Олександр Середа, – щодо того чи іншого рівня гноблення османцями християнського населення регіону, щодо грабунків ногайцями селян і загалом щодо досить складного стану, в якому опинилося місцеве населення, окреслюються зовсім зворотні висновки: запорозьке козацтво, переселяючись до Придністров’я, масово приймає османське підданство, українці Брацлавщини шукають захисту від польських конфедератів знову ж на цих османських територіях…»305.

Українцям жити у Ганьщині (так у народі називали Ханську Україну), схоже, було краще й привільніше, ніж у Речі Посполитій та Російській імперії, де існувало кріпацтво. Останнє на території Ханської України не утвердилося.

Русини-українці, що проживали на османських територіях північно-західного Причорномор’я, у т. ч. й на теренах Ганьщини, мали змогу задовольняти свої релігійні потреби. Ці землі входили до складу Проїлавської (Браїловської) митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Перша згадка про неї припадає на 1590 р. У 1641 р. вона отримала офіційну назву «митрополія Проїлавська й Ізмаїльська»306.

Північно-ЗахіднеПричорномор’я, до складу якого входила й Ганьщина, в економічному просторі Османської імперії посідало особливе місце, як регіон-постачальник зерна й продукції скотарства.

Опинившись у Північному Причорномор’ї, українці, окрім землеробства, стали займатись різними промислами: ходили «по сіль» та «за звіром з рушницею», варили хмільні напої тощо.

«Аграрний фактор розвитку регіону у загальноосманському економічному просторі значно збільшується до кінця XVII і особливо протягом – XVIII ст. Виробництво зерна, у свою чергу, спонукає до розвитку логістичних систем зі столицею Османської держави. Саме на цей період у Північно-Західному Причорномор’ї сформовано розгалужену транспортну мережу сухопутних шляхів, які передусім були спрямовані до торгівельних портів-пристаней чорноморського узбережжя. Останні забезпечували морське сполучення зі Стамбулом і рештою османських портів, куди перевозили більшу частину збіжжя. Кримське ханство у цьому сенсі виступало скоріше як гарант забезпечення столиці поставками необхідної продукції»307. Поряд зі старими транспортними вузлами (Аккерман, Кілія, Очаків і Бендер), з’являються нові – хлібна гавань Аджидере (поряд з Аккерманом) та розбудовується порт Хаджибей. Аби не зменшувати хлібних запасів, османська влада забороняла в Ханській Україні і прилеглому до неї «каза Хотин» (Хотинська округа опинилася під владою османів на початку XVIII ст.), виробляти із