Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

всі їх заселив, — каже він, — вони, нарешті, живі, не якісь там мляві деревця та містки, справжній живопис», — і тягне мене за рукав. Я погоджуюся: «Гаразд, — кажу, — гаразд, тату, я йду».

Уже від порогу вітальні я зрозумів, що з батьком недобре. Певна річ, недобре. Там, де попереднього разу були якісь невдалі пейзажики, селянин на мулі, річка, таке-сяке, тепер з’юрмлені якісь гноми, огидні фігури, біси, відьми, старушенції, від яких хочеться блювати. Я побачив квінтесенцію найгірших нічних кошмарів дідуся: лискучі тіла, занурені в густу чорну масу, як у кип’ячене чорнило; спустошені рівнини, викривлені пики. Найгірші форми, які тільки носить земля, до яких, врешті-решт, вона відкривається, щоб їх прийняти, хоч її починає нудити, а скалами прокочується раптовий дрож. «Тату, що це таке?» — спитав я.

«Що? Правда».

розповідає Хав’єр

Що довше я малював, то більше бачив свою неспроможність. Найменш вдалі картини я повністю замалював: набирав із відра густу фарбу, і раз-два, широкими смугами накладав тло, за допомогою білизни видобував пізніше світло, і так росли форми, подвійно — від світла до тіней і від темряви до напівтіней. Напівтіні найправдивіші, а отже, їх найважче малювати — світло і морок відображаються легко, але в півтінях кожен фрагмент картини створює майже необмежені можливості.

Інші сцени я переробляв, зішкрябував шматок тиньку, знову накладав, підмальовував, згладжував. Я ніколи не заспокоювався, жодного разу не заспокоювався: це обличчя зішкрябати й висвітлити наново, ще гостріше; тут щось змінити в одязі, бо виглядає підозріло. Тут доробити якусь складку, вигладити край рукава, додати будівлю на горизонті, додати комусь горб, якщо він цього потребує. А є й такі, що потребують. До деяких стін я підходив багато разів, у різну пору дня та ночі, з довших і коротших дистанцій, деколи день у день, іншим разом не повертаючись до мальовидла і по два тижні.

Я відчував, що живу — бачив, як за вікном змінюється погода, як закінчується літо і дедалі частіше вечорами віє холодом, і складалося враження, що я — частина цього циклу, і вмираю, щоб народитись, а то й знову народжуюся, щоб померти. Тепер я народжувався, народжувався всіма порами шкіри, народжувався через дірки в носі та дірки в ґудзиках, через пальці, через пупець. Саме тепер до мене долетів вітер з-за Піренеїв — так багато років знадобилося мені для повідомлення новин із Бордо.

розповідає Маріано

Я сказав Консепсьйон, що більше там не буде нашої ноги, а тим більше ноги наших дітей — бракує лише, щоб малі Маріано-Хав’єр і Марія де ля Пуріфікасьйон побачили ці жахіття, від яких у їхніх юних, ще несформованих головах, м’яких, як пуп’янки волоського горіха, можуть зародитися найпотворніші забобони та божевілля.

Консепсьйон, певна річ, домагалася, щоб я викинув батька з Квінти, наказав здерти всі картини і знову оббив стіни тканиною, тільки більш елеґантною, ніж за часів нашого женихання. Врешті-решт, теоретично це моя земля і мій будинок. Ще чого — я вже уявляю собі його лють, якби хтось наважився пошкодити шедеври Хав’єра Ґойї, художника без жодної картини. Зате віднедавна з певною кількістю ляпанини.

Але коли я вночі лежав у ліжку, намагаючись заснути, сцени, які я там бачив, поверталися до мене в усій свої огидній величі: обличчя, як маски, низько навислі хмари, чорний силует диявола-козла в багатих шатах, мала собача голова біля самої рами. Чи це пробуджується, коли засинає розум?

розповідає Хав’єр

У деяких фантазіях я не був упевнений і постійно сумнівався — замальовував тло, потім креслив кілька несміливих ліній і замальовував їх знову. Іншим разом мені вдавалося так само легко, як із першою краплею, з якої виросла ціла інквізиторська процесія; ідея переслідувала ідею, отой другий Хав’єр, сильніший і жвавіший, так швидко махав пензлем, з таким завзяттям змішував фарби, що я за ним не встигав і часто рука зіслизала із планованого контуру, аж доводилося стримувати її, і, засоромлений, я дивився, чи це точно все ще моя рука, а не живий інструмент, яким керує чужа воля.

Кінець усе ще був далеко, але я до цього все-таки поволі наближався.

ХХХІІІІ
Двобій

Будь-яка війна — це війна за місце; великі імперії посилають на смерть сотні полків, спалюють міста і поля незібраного збіжжя, зрівнюють із землею монастирі, вирубують сади й вирізають стада, щоби мати ще більше місця — бо геральдичним потворам, левам Леону, орлам Франції, потрібно багато простору для випасання; але нічого не знає про війну, про запеклість, про боротьбу до останньої краплі крові той, хто не бачив двох арагонських або ґалісійських селян, які б’ються за шматок землі. Бо навіть там, де між собою б’ються імперії, у самому низу, під розпростертими корогвами, під смугами гарматного диму, під пірамідою звань і ранґів, під кольоровим сукном і золотистими ґудзиками уніформ, є ґалісійський селянин, який встромляє багнет у живіт селянина з Пікардії, є свинар із Фуендетодоса, що відрубує палашем руку ґасконського мельника у бою за край межі завширшки в чотири пальці.

Дощ уже пролився на землю, ліворуч видно спінену, неспокійну річку; між бурими хмарами зблискує шматок чистого неба, що, коли до нього придивитись, видається профілем могутнього лева, який зоддаля обзирає стрімку гору; після бурі залишилося тільки болото; воно тягнеться від пагорбів до низьких і кашоподібних вод, таке розлоге, що вистачить кожному. Вони стоять у ньому обидва по коліна і періщать один одного мотиками. Без шалу, без раптової люті: методично, послідовно завдають удар за ударом. Той, що праворуч, молодший, він закрив рота рукою і від несподіванки підняв брови, той, що ліворуч, залитий кров’ю, вона стікає з чола і надірваного вуха, він також, здається, здивований; у цю кротку мить, коли кийки, відведені на замах руки, лише