Читати книгу - "Знахідка на все життя"

— Досить. Молодець. Сідай, Кузьмо, — з радісним здивуванням сказала шкільна староста.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався класний керівник.

Не моргнувши оком, Кузько випалив:

— Наш загін серйозно підготувався збирати лікувальне коріння. Ми не базіки. — Він глянув на своїх супротивників, які враз спохмурніли.

— Мені хотілося додати до розповіді Карасика таке, — підвівся Аркадій Полікарпович… — Не так давно деркуляни широко використовували солодець в їжу. З цим корінням пили чай, каву, варили киселі та узвари. Тепер про це коріння забули, бо у нас досить цукру. Учні навіть не знають солодцю, у цьому я впевнився під час походів. От чому приємно було слухати докладну розповідь Кузьми.

— Я гадаю, — сказала Олена Семенівна, — нам залишається тільки вітати загін шукачів солодкого коріння Кузьми Карасика. Завтра в другій половині дня хлопцям у повній готовності прибути на причал. Там одержите спорядження.

Коли у кімнаті залишились лише Аркадій Полікарпович та Олена Семенівна, класний керівник сказав:

— Чомусь я не вірю цим хлопчикам. Мені здається, вони щось затівають, бо до останнього часу Кузьма та його друзі з презирством ставилися до збирання лікарських рослин. На їхню думку, то справа дівчат. А тепер вони щось надто гаряче взялися…

— За хлопців я спокійна, — відповіла Олена Семенівна. — Вам, Аркадію Полікарповичу, певно, відомо, що та бухта мілка. Яма лише, здається, під скелею є. Крім того, всі троє розрядники з плавання, двоє з них витримали крижаний полон.

…Тихою селищною вулицею урочисто крокували переможці. Завтра в цей час вони будуть на березі бухти.

— Дивуюся, звідки ти, Кузику, знаєш солодець. Може, збирати доводилося? — не витримавши, запитав Сашко-Нептун.

— Сам дивуюсь, — усміхнувся Кузьма. — Вийшло так, що зовсім недавно я випадково прочитав про те коріння у календарі. Просто поталанило запам’ятати. Того ж коріння у вічі не бачив… Не забудь прихопити завтра дарунок Пилипа Пилиповича, — нагадав Кузьма Сашкові на прощання. — Та дивись заховай його, щоб ніхто не помітив.

— Заждіть, хлопці, — забіг наперед Тарас. — Ми ж забули Васю Бублика. Давайте залучимо і його…

— Не поїде. Мама його знаєш як тримає після зимових мандрів.

— Василева мати вчора кудись поїхала, — пригадав Нептун.

— Я вранці навідаюсь до товстуна, — пообіцяв Похмай.

Кузьма зупинився коло Бубликових воріт, зазирнув у двір. Товстун уже не спав. Він сидів під акацією за низеньким столом і колупався біля невеличкого трищоглового фрегата. Поруч з вітрильником лежали інструменти, а окремо на газеті — чималий шмат пирога. Вірний Рекс, зручно вмостивши вухату голову на лапи, закохано дивився на свого господаря.

Похмай зайшов у двір.

— Ранковий привіт!

— Привіт!

Рекс з повагою до прибулого стримано крутнув хвостом і підвів вухо.

— Вась, хочеш поїхати в бухту Солодкого коріння? — не гаючи часу, спитав друга Похмай.

— Я там нічого не забув…

— Серйозна справа. Доручення шкільної дружини. Розумієш, експедиція за лікувальним корінням. Правду кажучи, у нас знайдуться там і цікавіші справи, — натякнув Кузьма.

У відповідь товстун любовно поплескав рукою по опуклому боці суденця.

— Оце мій експонат. На виставку готую. А над ним ще треба добре лоба погріти.

— Коли виставка?

— Через два тижні.

— Встигнеш, Через тиждень дома будеш.

Товстун вагався.

— На сейнері махнемо і човна прихопимо, — заохочував Кузько.

— На сейнері, кажеш? — враз пожвавішав Вася, бо любив морські прогулянки на сейнері. — Тоді гаразд. Прихоплю інструмент, дещо там дороблю…

— А як мама?

— Мама ще вчора спекла пиріг, а сама в місто до тітки Оришки поїхала. Гостюватиме днів десять. Це я вже добре знаю. А з батьком спільну мову я завжди знайду. От лише як бути з Рексом? Кузьма, а може, і його візьмемо? Га?

— Гаразд, тоді бувай. Зустріч на причалі. Не запізнюйся, — сказав на прощання Кузьма і помчав — у нього було ще багато невідкладних справ.

І от, нарешті, експедиційний загін шукачів солодцю у повному складі зібрався на палубі колгоспного сейнера «Баклан».

Васько, не порушуючи рибальської традиції, прихопив подаровану старовинну монету. Висунувши мокрого червоного язика, поруч з хлопцями сидів Рекс.

Хлопці нетерпляче слухали настанови, чекали виходу в море. Нарешті на капітанський мостик піднявся капітан. «Баклан», прощаючись з берегом, двічі пробасив. Під ногами здригнулась палуба, запрацював мотор. Набираючи швидкість, сейнер узяв курс у відкрите море, а слідом, підстрибуючи на хвилях, мчав човен, що належав тепер шукачам коріння. Спершись на бортові поручні, хлопчаки дивились на даленіюче селище. Лише дуб-велетень височів хмариною.

Господарі сейнера вже звикли прощатися з берегом, тому, коли «Баклан» відплив від причалу, рибалки пішли в кубрики спочивати. На палубі залишилися тільки шукачі коріння. Хлопчаки зручно влаштувалися під капітанською рубкою і мовчки, мов зачаровані, милувалися з моря рідним селищем. Берег усе даленів і даленів. Ось на обрії залишилась лише зеленкувата смужечка, а згодом і ту смужку землі поглинули морські хвилі.

Поруч скинулась над водою срібляста риба, а за нею на поверхні моря з’явилась зграя богатирських риб.

— Ач, лобані розгулялися, — авторитетно пояснив Тарас. Частенько брав його батько у плавання, тому він краще за своїх ровесників знав поведінку жителів моря.

Лобані швидко скінчили дивовижний танок.

— Шуліка! Дивіться, шуліка на щоглі! — крикнув здивовано Кузя.